миті Сергій, зробивши красивий рух усім тілом, лежав біля дверей квартири навпроти, занімілий від болю. Плече йому боліло так, ніби туди вкрутили болт і закручували, та де там, забивали з усієї дурі кількакілограмовим молотком. Біла сорочка була залита кров’ю, руки не слухалися, зуби стукотіли, вибиваючи дріб у холодній тиші сходової клітки. Довкола нього, мов пелюстки траурної білої троянди, лежали заляпані кров’ю квитанції та якісь банківські папери. У дверях зяяла величезна дірка, і в ній виднілося два старечих лиця. За спинами Лабуги та її дружбана сяяло жовте електричне світло, окремими промінцями вибиваючись у під’їзд і освітлюючи шокованого Сергія.
– Сам іди! – шкірився старигань. – Ну шо, педріла, – натякнув він на довге, як для нашого району, волосся гостя, – достатньо тобі такого глазка? То шо, покажеш документи?
– Ви… ви… – затремтів Сергій, намагаючись підвестися бодай до сидячого положення та затиснути долонею рану, з якої струменіла кров, – та ви охуїли, чи шо!
І вже не вбачаючи сенсу в подальшій розмові, він доповз до дверей навпроти «дванадцятки», оперся на них спиною, здоровою рукою дістав мобілку, додзвонився до міліції, назвав адресу та, полегшено зітхнувши, заплющив очі.
У голові йому паморочилося, підлога гойдалася, зі старечих облич у дверній пробоїні на нього летіли кольорові плями. Раптом двері розчахнулися – і на порозі в потоках яскравого світла з’явилися дві темні постаті. Одна мала в руках невеличку сокиру для м’яса та предмет, що нагадував пляшку, інша – перекинуту на плече рушницю. Сергій смикнувся і відсахнувся, але вперся в холодний метал чужих дверей.
– Ми, банкір, не охуїли, ти не подумай, – примирливо сказала постать із рушницею, в якій поранений Сергій упізнав Віру Сергіївну Лабугу.
Лабуга в кілька кроків наблизилася до нього – і молодший банківський консультант побачив, як виглядає смерть. Віра Сергіївна мала фарбовані набіло патли, пропущені через прасочки для волосся і від того сухі й неслухняні. Патли стирчали навсібіч, нагадуючи зачіску пізньої Пугачової. Віра Сергіївна мала горілчаний подих та кричущий і дикий макіяж, від чого Сергієвою спиною знову, вкотре вже за сьогодні, сковзнула холодна зміюка. Лабуга нависла над пораненим і злегка погойдувалась, не спускаючи, втім, вказівного пальця з гачка ружбайки. У тому, що зброю зарядили знову, Сергій не сумнівався.
– Ти, банкір, не ображайся, – продовжувала Вєрка. – Ми тебе не знаємо, ти нас не знаєш, все чікі-пікі. Але ти прийшов до мене додому, грузиш нас із другом, щось вимагаєш, Лісоруба взагалі на хуй послав. Це який банк так дозволяє з клієнтами спілкуватись, га? – вона тицьнула його кінцем дула у здорове плече, від чого Сергій крутнувся.
Чувак із сокиркою на підтвердження того, що він Лісоруб, зробив якийсь виразно театральний рух, а потім приклався до пляшки. Сергій скривився, дивлячись на нього. Дотик рушниці повернув підбитого на землю, до реальних відчуттів, зокрема, до скаженого болю, який трощив на шматки його закривавлене плече і викручував усе тіло.
– Мені