десь під ранок, коли вся сторожа спить найміцнішим зі своїх снів… А той, хто мав би стати невдовзі отим самим законним чоловіком, бере і виганяє її зі свого дому. Разом із батечком, принадами і майбутнім посагом!
А ви питаєте, чому я стою тут і стиха звірію?!
– А що Ева? – він подивився слідом за мною у вікно тужливим поглядом в’язня-смертника. Коні виглядали так само гоноровими, як хазяї, і вивозили бричку за ворота, показуючи нам свої дупи, мов недосяжний тепер палац Бохенських… – Бачив, як закопилила губки? Думала, побіжу за нею, на коліна впаду, проситиму, щоб повернулася… Раніше побіг би. А тепер… Не хочу нікого бачити, не хочу, щоб мене хтось бачив, нічого не хочу… Змінився я настільки, що сам себе не впізнаю.
Ага. І я змінився. А тепер стовбичу тут і гадаю, як би знову змінитися так, щоб упізнати себе колишнього.
– Не треба мені з’являтися з тобою на людях, от і все, – почав я.
Та й не тільки на людях. Наодинці з тобою мені теж не можна знаходитися. Здоров’ю шкодить.
– Цураються твої знайомі мене, як чуми, – одним махом перехилив я водицю з келиха до горла. – Послав би ти мене вівці пасти, чи що…
Казала бабуся онучку: не пий водиці в розкішних світлицях – осликом станеш. Не послухався онучок, випив.
Обпалило, залишивши по собі присмак трунку.
А Ян, звично пропускаючи мої слова повз вуха, тримав руку на моєму плечі і вдивлявся у вікно.
Такий собі рудоволосий пуцьвірінок із ластовинням і пушком під носом та на підборідді. З таких пуцьвірінків зазвичай виростають здобні пухкенькі рожевощокі мамині пестунчики. Якщо спершу їх не змусять умитися кров’ю. Ось тоді вони дорослішають. І стають дикими. І вважають, що їм дозволено тримати руку у вас на плечі і несамовито вдивлятися у вікно. Руку з глибокими слідами від мотузок на зап’ястку…
– Якщо і ти мене зараз залишиш, Мар’яне…
Я смикнувся – і білу, делікатну, занадто тонку для штивного манжета кисть моментально звіяло з нагрітого місця. Плече як-не-як моє.
– Якщо пан не має чим зайнятися, окрім споглядання місяченька і зірочок, то я з дозволу пана піду пошукаю собі цікавіше заняття.
Він усміхнувся і запитав.
– І що ти збираєшся робити, мій роботящий друже?
Я безстрашно поставив ногу на килим з довжелезною шерстю і, як належить вовку, огризнувся:
– Для початку спалю твій палац.
Він засміявся. Не повірив.
2
Новий день розпочався напрочуд тихо. Напрочуд – лихе слово. Усе, що не вкладається у звичні рамки, усе, що дивує, як правило, добром не закінчується.
Але цього ранку, геть забувши про це правило, я спокійнісінько зішкрібав зі своїх пречудових щічок щетину. Робив це вузенькою бритвою зі срібним руків’ям. Подарунком. Не повірите, як ним легко і просто підріза́ти людям горлянки. Тому я не підпускав до себе цирульників на гарматний постріл.
Обсушивши підборіддя, я взяв із шереги мацюпусіньких пляшечок, насильно втиснутих мені милосердним паном, найменшу й обережно принюхався.