Іване! – каже Черевань, а сам аж тремтить. – Років десять назад правовався б ти зо мною за се порохом та кулею. Тепер я вже не той, тілько ж нехай враг візьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш; їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, – з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.
– Отеє так по-козацьки! – сказав Шрам, да аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. – Дай же, – каже, – руку да обіщайсь от перед Братством Сагайдачного,[61] що держатимешся за мене у всякій долі.
– Даю і обіцяю, бгате! – каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.
Тут вони саме прибули до братства, що на Подолі.
– Ходімо ж, – каже Шрам, – да помолимось, щоб Господь допоміг нам у нашому доброму ділі.
V
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіницю, муровану кругом ограду,[62] ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. Отже років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, – усе те було дерев'яне. У середині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна,[63] що подаровала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудовав і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.
Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.
Був там намальований і Нечай, і Морозенко.[64] Круг його горять костьоли й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького»; а над ляхами: «А се проклятущі ляхи». Знаєте, тоді ще Хмельнищина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко.
Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які-то колись були лицарі на Вкраїні.
Був і Самійло Кішка,[65] що й досі про його співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю і п'ятдесят чотири роки