обидва, як снопи.
IX
Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже: вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
– Годі, доню! – каже Шрам. – Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамові або лютовати на комишників, він, замість того, сам давай рятовати од смерті Кирила Тура.
– Бідна, – каже, – Турова голово! Я думав, ти тілько жартуєш ізо мною по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені довіку не женитись, ніж отеє бачити тебе без пам'яті і гласу!
А про те йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.
– Не знаю, пане гетьмане, – каже Шрам, – яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
– А що ж, батьку? Хіба так отеє його й покинути?
– Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
– Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.
– Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!
– Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. «Дак от як він мене любить!» – подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоть і не сказав, да подумав: «Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже».
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди:
– Що пан Петро? Чи єсть надія? – питає в Шрама. – Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
– Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, – каже понуро Шрам, – а в пана Петра єсть батько.
Та знявши з себе рясу і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи.
– От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! – каже, йдучи позад його, старий батько. – Не судив тобі Бог заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура, – не пожаловав своєї саєтової опанчі,[94] як тут де не взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що сталось; не розпитували довго.
– Що це, – кажуть, – панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки – зараз поставимо його на ноги.
Да, не дожидаючись