що й пан Ройтберг, тільки мав змогу вільно пересуватися містом у пошуках фактів, новин та подій. Стригти обом було майже нічого. І коли «їжачок» Ройтберга та «напівбокс» Василенка перетворилися на зачіску «клану бритоголових», Зоя просто запропонувала одному завітати до неї на каву (а саме – вічно заклопотаному Василенкові), а із другим погодилася піти до ресторану «Божевільний П’єро».
Відтоді так і повелося: чіткий графік та розподіл функцій – Василенко лагодить сантехніку та забиває цвяхи, Ройтберг завантажує холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймає обох. Їй навіть подобалося дратувати одного подробицями побачення з іншим. Усе одно шанси її мізерні: обидва кавалери одружені. Щоправда, за Василенка Зоя б не пішла нізащо, а от Ройтберг… Недоліків у нього було море, але ж і оленів – пара та ще й чималий приплід. Часом, коли Ройтбергова дружина була у відрядженнях, Валентин позичав Зої упряжку. Тоді вона мчала нічним містом, як Снігова королева, невпинно шмагаючи бідаку Сема по вгодованих сіро-білих боках. Бачили б її ті телезірки, той імпозантний Юзя! Скільки у неї, у Зої, пристрасті, скільки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!
Тільки як повідомити світові, що ти є? Що достойна, аби до тебе навколішки задкували не тільки Марканов чи який-небудь Торчинський, але і сам віце-спікер – не тільки рідного, але й англійського парламенту?!
Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з ліжка.
І раптом згадала.
І раптом здригнулася.
Господи! Невже те, що відбулося вчора, – правда?! І ця правда була крутіша за недавній сон.
А відбулося ось що. Пізно увечері Зоя вже накрутила волосся на бігуді, надягла халат і збиралася дивитися «Багату Тасю» – чотириста другу серію про красиве життя давніх московитів, – коли у двері подзвонили. Був вівторок – її вільний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».
Отже, гість був незапланований. Стягувати бігуді не хотілося, – і Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, від чого верхня частина тіла за об’ємом майже зрівнялася з нижньою. Відчинила. На порозі стояв сімнадцятирічний Бодя Ройтберг. Від нього тхнуло нефільтрованим пивом «Гармата».
Останнім часом Бодя також часто заходив до перукарні, і його зачіска почала наближатися до батькового «їжачка».
– Можна увійти? – нахабно промовив Бодя.
– Я вже лягаю спати, – суворо попередила Зоя. – Ось зараз потелефоную твоїм батькам…
– Навряд. – Бодя відсторонив її від дверей і увійшов.
– Добре. Чого тобі?
Запал Боді зійшов нанівець. Він укинув до рота жуйку, пожував її і видув велику кулю зеленого кольору.
– Це – усе? – посміхнулася Зоя. – Гарні в тебе кулі виходять!
– Зоя! – нарешті наважився Ройтберг-молодший. – Зоя…
– Ну?!
– Ти хочеш мати власного оленя?
Очі Зої зблиснули.
– Так от, я довго думав, – продовжував Бодя, –