стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах – і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих – поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То – вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко – син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали, – дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.
– Це ж і видно, – доводить Мирон Данилович. – Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс.
– Може, з їхнього є хто, – не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» – «Ні, я звелів прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни». Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти заплатив за сіно?» – «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на «лініях», щоб краще курортникам ходити, – я в байраках не косив». Добре, що нарадив Зінченко, як казати.
– Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
– Це – скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а другий – з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; «До Зінченка? Ми хотіли його побачити, приїхавши, – нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар підкопався і вижив». Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? – і взнаю: чорнявий друкує книжки, а старший – хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село, – що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і наприкінці вчистив: «Товаришу, монгол з московської ночі вилазить – рвати груди». Хімік тільки одно докинув: «Іду вулицею і чую крик – то міліціонер, ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в рік розп’яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! – так виголошує, мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і слухають, як пророка в старовину».
– Це саме мати в церкві чула.
– А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці – миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.
Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця: Зміїв яр. Певно,