папір.
«…Нам зображення, – думає Мирон Данилович. – Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки – смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять».
Недвижно біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько – тополі вряд, мов свідки або приречені.
Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду, – а чим сім’я винна?… І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна – теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси – тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! – виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! – хто пожаліє, як нас не буде».
Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно – звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщики, як вовки овечим криком… І неділя пропала – золотозубий обгавкав світ».
За вікном кінь ловить бадилину.
«…Бач, мудрує. Ні, дарма! – губи короткі проти загорожі».
Катранник зустрів позирк промовця: пронизливий!
От, відкриті в погляді один для одного. Як на вузькій кладці через безодню, або терпеливо розминутися, або – загибель.
Крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здається з ворожнечі!
Катранникові – такий розпач, мов нерви сповнені гіркими іскрами. І враз відгоріло. Найтихіша мирність прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трішки просвітлена дивною цікавістю до промовця, після незміренної відрази.
Отроходін вирішив миттю, що селянин «плохий», можна вивернути. В непокорі криється м’якість. А чомусь розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до селянина. Густо-брунатні поверхнею, вони – без звичайного прозору. Їх мовби щось випинало зсередини в тверду застиглість, як часом буває в відважних осіб, холодних нервами.
При владності Отроходін, якій неодмінно приналежить, куди б не було! – рушить зразу в крайнощі.
Терпкий погляд буває в селянина поступливого! Для нього на життьовій межі здавна лежав світлий камінь: ознака розділених власностей, довірніша, ніж правничі папери. Бо взаконена в поколіннях, на межі його душі і душі другого, означаючи закон – для білого світу добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирішено коїти руїну. Пнеться інший розпорядок: як хаща. Без жалості. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гірко на думці в Мирона Даниловича: «Хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші, – і переллють сльози в золото, наситять жадобу».
Склавши висновок,