транспорту цілковиту свободу і не беручи на себе ніякої відповідальності за надання цієї свободи.
Нік сидів у пригніченому стані. В голові лунав запис частих ударів серця дитини, що не народилася. Перед очима зв’язаний полонений розхитував крісло-гойдалку, намагаючись, видно, перекинутися.
– Невже не можна було покарати його по-іншому? – запитав Нік.
– Кого?
– Зв’язаного…
– А за що його карати? Він нікого не вбивав.
Нік нерозуміюче втупився у вічі Івану Львовичу. М’яке світло в салоні машини створювало оманливу прозорість. Ніку було видно очі полковника, але не видно було зіниць.
– Його підставили… – вів далі після паузи Іван Львович. – Він помер зовсім з іншої причини. А Сергій Володимирович Сахно – просто сокира, якою виконують покарання. До речі, не проста сокира. Я тобі недаремно наказав спостерігати за ним уважніше. Ти з ним скоро зустрінешся.
– Навіщо?
– Тобі належить із ним не лише зустрітись, але й подружитися, хоча це, напевно, буде нелегко. Але початок у вас буде солідний. Ти його врятуєш од смерті. Завтра ввечері.
– Це що, буде підлаштовано?
– Ні, завтра ввечері він дійсно мусить померти. Він же одноразова сокира. Принаймні дехто так думає. А я не згоден. Я терпіти не можу нічого одноразового. Всі ці пластмасові виделки-ложки, картонні тарілки. Ні. Це не моє…
– А що буде потім, коли я його врятую? – поцікавився Нік.
– Почнеться робота. Його шукатимуть. Треба буде перебратися куди-небудь якомога далі, залягти, сховатися. Потім відходити все далі й далі звідси. І головне – тобі не засвітитися. Поки про тебе ніхто нічого не знає – ти в цілковитій безпеці…
Далі вони їхали мовчки. Повз них проносилося безживне байдуже місто. Потім і воно залишилося позаду – вони їхали повз приміські села, потім обабіч шосе побіг знайомий ліс. Зелені ворота з написом «26-й км» видалися чорними.
– Можеш спати до одинадцятої, – сказав на прощанні полковник.
9
Яскравий місяць за кухонним вікном осявав землю блідим тьмяним світлом. У цьому світлі недобудовані багатоповерхівки, що завмерли на ніч, здавалися руїнами війни, яка нещодавно закінчилася. З висоти восьмого поверху ця дивна панорама особливо вражала. За недобудованими вежами виднілося казкове нерухоме село, два озерця, що відбивали місячне світло, декілька самотніх вуличних ліхтарів.
Віктор сидів на кухні з вимкненим світлом – місяця вистачало, аби бачити, де в чайної чашки ручка, а для того, щоб роздумувати, світло було не потрібне.
У тиші квартири цокав тільки настінний годинник, який висів на кухні. Показував пів на третю ночі. Дружина і дочка спали. Спало місто за вікном і спало підім’яте містом село, назви якого Віктор не знав.
За останні два дні «знайомство» Віктора з покійним генералом у відставці Броницьким поглибилося. Правда, цьому поглибленню сприяло інше знайомство – абсолютно нормальне – із судмедекспертом на прізвище Ройтман. Після півгодинної розмови,