на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловік, підводячись із крісла.
– Вибачте, – Віктор підвів на нього очі. – А син-бо Вадима прилетів?
– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарніло. – Ні. Воно ж дорого – з Англії сюди летіти. Не прилетів.
Віктор залишився сам у кімнаті. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом. Потім глянув на свої черевики, злякавшись, а раптом і вони запилючені, як у батька покійного. Але ні, черевики були в нормі.
Подзвонили в двері. Віктор виглянув у коридор і побачив декількох осіб із букетами. Відчув себе зайвим. Він же й справді був тут зайвий, їхнє горе його не торкалося.
Тіло привезли із запізненням на півгодини. Відразу вивантажили біля парадного з автобуса – розкішна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.
Усі спустилися вниз. Віктор, відійшовши трохи вбік, оглянув присутніх – було їх не так уже й багато, може, п’ятдесят. Поряд стояли два чистенькі «ЛАЗи», чорна «Волга» та декілька «Жигулів».
Віктор здивувався скромності похоронного кортежу.
Труну завантажили в автобус. Кортеж рушив із місця. Віктор пройшов до «мазди», дивуючись, що ховають Броницького без музики.
Потім – півгодини повільної їзди до Байкового кладовища, ще декілька учасників похорону, що приєдналися там, із квітами та вінками. Пластмасові стаканчики з горілкою та пиріжки з м’ясом, пущені по колу вже після того, як кладовищенські трудяги, «зліпивши» лопатами могильний горбок, пішли. Віктор теж узяв стаканчик, але непомітно вилив горілку на сусідню могилу. Він стежив за оточенням Броницької. Окрім Броницького-старшого, поряд із нею стояли двоє серйозних чоловіків у дорогих костюмах і кілька жінок.
Незабаром Броницька почала ходити від однієї людини до іншої, ввічливо й сумно зазиваючи на поминки.
Знову Віктор влаштувався за автобусами, але тепер вони їхали вже швидше.
Два приставлені один до одного столи були накриті у вітальні. Крісла та канапу винесли, видно, в іншу кімнату, а замість них скрізь стояли стільці й табурети.
Уже всівшись за поминальний стіл, Віктор огледівся і не побачив тих двох чоловіків, що стояли біля могили поряд із Броницькою. «Може, пізніше підійдуть», – подумав він.
Коли за столом залишилось осіб шість, Віктор підійшов до вдови і тихенько запитав на вухо:
– А Івін де?
Вона з хвилину дивилася на нього розгублено, потім ніби прийшла до тями.
– Він у готель поїхав, у нього сьогодні потяг.
– Куди потяг?
– Назад…
– А він у якому готелі зупинився?
– У «Москві»…
Не попрощавшись, Віктор вилетів із квартири. Добіг до машини, помчав у бік готелю.
У реєстратурі йому сказали, що Івін здав ключ більше години тому.
– За готель у нього сплачено до завтра, так що можете пізніше зайти! – порадила білява жінка з утомленим від пудри обличчям.
Віктор сіпнувся до виходу. Зупинився.