Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер – шумували вулиці…
.
…І думалось, що савояри – убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
…Далі шум стихав.
I нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
З півдня на город насідав туман.
…Товариш Огре й горбун ішли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зітхнув. Потім спитав:
– Ізмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре сказав:
– Ні.
– А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
І спитав – трохи патетично – товариш Огре:
– Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
– Не знаю.
– А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
…Підходили до Тайгайського мосту.
Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депо чути задумане шипіння.
…Над Тайгайським мостом – далекі – зоряні верхів’я, і їх прикрив туман.
…Ішов Новий рік.
Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як Світлана, – не весело на цілі довгі – короткі місяці.
…Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.
…Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.
Раптом із станції вилетів потяг.
…А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
– Гу-у!..
…Сказав товариш Огре:
– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
Сказала Льоля:
– Води в графині нема. Хай набере з крана.
Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п’єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
…А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель.
І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції.
Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік.
Санаторійна зона[32]
Сергію Пилипенкові
Із щоденника хворої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо у невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісті. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов вся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім, сестру Катрю