разі, він вміло створював такий «сподівальницький» ореол навколо власного імені, як ось і тоді, коли пустив в обіг чутку про своє знайомство з художником на ім’я Безіл Ворд. Мовляв, часто буваючи в робітні цього художника, який малював портрет вродливого юнака, Вайлд розважав натурника своєю розмовою, що, звісна річ, було до вподоби й Вордові. По закінченні портрета Вайлд сказав буцімто: «Який жаль, що таке миле створіння мусить старішати!» На що художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби він залишився назавжди таким точнісінько, як зараз, а натомість його портрет старішав і вкривався зморшками». І от нібито в пам’ять цій унісонності художникового слова з думками Вайлда – свого персонажа він і охрестив Безілом Голвордом (на цю легенду, переказану кількома біографами письменника, спокусився і автор даної статті, вперше пишучи при творчість Оскара Вайлда).
Щось заважив для появи Доріана і ірландський романтик Чарлз Метюрін, знаний Вайлдові як з літератури, так і з родинних переказів – його мати була троюрідною небогою цього письменника: знаменитий колись Метюрінів роман «Мелмот Блукач» (1820) – це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовженого життя. Називаються у зв’язку з Вайлдом ще імена Йогана Вольфґанга Ґете, Едґара По, Роберта-Луїса Стівенсона тощо. Зауважено й іншого характеру впливи – творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи «Вівіан Рей» (1826–1827) Бенджаміна Дізраелі, «Панна де Мопен» (1836) Теофіля Ґотьє, «Марій Епікуреєць» (1885) Вальтера Пейтера, «Навпаки» (1884) Ж.-К. Гюїсманса.
Герой цього останнього роману, молодий аристократ Дез-Есент, виснажений іпохондрією та спліном, переїздить з Парижа до свого маєтку у Фонтенеї і тут опоряджує собі дім «навпаки» – себто навпаки до загальноприйнятих, але в згоді з власними загострено естетськими смаками, відгородившися від цілого спротивілого йому світу. Кохався він у химерних рослинах, де природа виявляла свої найнеприродніші примхи, в парфумах, вважаючи, що насолоди запаху з мистецького погляду рівноцінні насолодам слуху чи зору; мав барильця напоїв різних видів, і розмаїті їх суміші гармонією своєю нагадували йому поліфонічність оркестру… А читачеві Вайлда все це нагадає ту книжку, що нею лорд Генрі «отруїв» Доріана. Адже цілу низку пасажів у XI розділі Вайлдового роману мало не повністю запозичено з Гюїсманса, хоч загалом твір про Доріана Ґрея незрівнянно живіший і, далебі, людськіший.
Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» живоття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне