який з вас мужик!..
Але тут нарешті луснув терпець у депутата. Різко викинувши вперед праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, він зойкнув у патетичній манері:
– Це провокатор!
– Я не провокатор, – спокійно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’єрського експреса» Олег Нежданий.
Але заперечувати скандальному політикові не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усміхнений прес-секретар:
– Шановні учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацію! Ми ще перевіримо акредитацію людини, яка назвалася журналістом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…
Побачивши, як піднялися, розправили плечі й пішли до нього два здоровані, які доти з нудьгуючим виглядом сиділи на бічних місцях, Олег уривчасто кинув:
– Добре, сам піду, – забрав зі столу диктофон і попрямував до виходу. Його душа кипіла від обурення. Ні, справді, що ж це коїться?! Тим, хто витріщається на «вічного клоуна» Маслаченка, втюхується такий собі жахлик про публічне вбивство дружини й малолітніх діточок невезучого бізнесмена – а всій журналістській братії на це плювати!!! Або мовчать у ганчірочку, або уточнюють несуттєві деталі.
– Шановний пане газетяре!..
Ясна річ, що без певного ступеня цинізму у вітчизняній журналістиці не вижити. Але ж не до такої ж межі бути циніками!.. Дебіли на заході для дебілів… І місце для пресухи підходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стінах, які він тільки-но полишив, коли пролунав ще наполегливіший заклик:
– Агов, пане газетяре з «Кур’єрського експреса»! Не поспішайте немовби на пожежу, будь ласка.
– Га?…
Тільки зараз Олег зрозумів, що ці слова звернені саме до нього.
– Ви поводитеся, немовби справжній кур’єрський експрес. Але не кваптеся: сподіваюсь, на вокзал ви не спізнюєтеся?… Бо нам хотілося б серйозно поговорити.
Розділ 2
Чистильники
Олег зміряв поглядом трійцю, яка заступила дорогу. «Бити чи не бити?! Гідне Гамлета запитання», – майнуло в голові. Хоча яке там… Нападати на трьох молодиків першому – явна дурість. А якщо не нападати першим, доведеться тікати. Але тільки в крайньому випадку…
– Не хвилюйтеся, ми дійсно хочемо всього лише поговорити з вами, не більше, – заспокійливо мовив середній хлопець.
«Поговорити з вами»… Що за міліцейські замашки?! Ні, скоріше навіть, есбеушні. Як у знаменитому анекдоті доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сідайте, будь ласка, і давайте спокійненько поговоримо».
– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналіст криво посміхнувся.
– Будь-хто на вашому місці схвилювався б, якби його раптово перестріли троє здорованів, схожих на нас.
– А я, між іншим, не будь-хто.
– Ну так, ну так, зрозуміло, не будь-хто! Ви – представник газети «Кур’єрський