того ставало серцю на якийсь час легше, але невідомість доньчиної долі не минала. Змигнула осінь, пройшла і сувора зима в марних молитвах, сльозах і пошуках. Чесні отці, чорноризці Китаївської пустині, утішали нещасну матір і по-християнськи жалували заблудлу овечку, але їхні співчуття та втішливі бесіди не могли витравити болющої втрати з материнського серця. Надійшла весна, знову стара почала блукати берегами Дніпра – і все так само марно. Вона хотіла зібрати хоч би кісточки милої Горпинки, омити їх палючими слізьми і таємно поховати на цвинтарі з православним людом. Та й цієї, останньої, втіхи позбавляла її доля.
Ті ж таки послужливі бабусі, які порадили доньці йти до чаклуна, умовляли й матір піти до нього за допомогою. Хто тоне, той і за бритву вхопиться, каже прислів’я. Стара подумала-подумала – і пішла у бір. Там у страшному підземеллі чи барлозі жив страшний дід. Ніхто не відав, хто він був родом, звідки і як зайшов у задніпровський ліс, але старожильці київські теревенили, що ще дітьми чули вони від дідів своїх про цього чаклуна, якого з давньої пори називали всі Боровиком, бо імені иншого не відали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те місце, де, як оповідали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неї піднялося і вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зігнутого, зморщеного, ніби вихідця з того світу. Теплого травневого полудня лежав він на голій землі під кожухами і, здавалося, не міг зігрітися. Біля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сиділа величезна чорна жаба, вирячивши великі зелені очі, а за колом кипіло і вилося клубками всіляке гаддя: і вужі, і гадюки, і ящірки; на гілках дерев гойдалися великі кажани, а пугачі, сови і сорокопуди дрімали на верхівках і між листя. Тільки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричі проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачі і сови завили, гадюки зашипіли, висунувши криваві жала, і заметилялися ще швидше. Старий звівся, але, побачивши немічну і злякану жінку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – і миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям і шипінням; тільки жаба не сходила з місця і не зводила очей з чаклуна.
– Не заходь у коло, – прохрипів старий ледь чутно, ніби голос його виходив із могили, – а слухай: ти плачеш і сумуєш за донькою, чи хотіла б ти її побачити? Чи бажала б знову бути з нею?
– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-єдине моє дитятко, як порошиночка в оці.
– Слухай же: дам тобі ікло чорного вепра, чорну свічку… – Тут він пробурмотів щось на незнаній мові, і жаба, закрутивши очима, скочила до підземелля, що було недалеко, і вискочила звідти, тримаючи в роті велике біле ікло і чорну свічку, – те й инше поклала вона перед старою та й сіла собі на місце.
– Скоро настануть зелені свята, – продовжував старий, – насамкінець їхній, якраз у полудень, підеш у ліс, відшукаєш там галявину між гущини; ти її впізнаєш: на ній нема ні билинки, а навкруги ростуть великі кущі папороті. Проберешся на ту галявину, накреслиш іклом довкруг себе