Коли треба було попустити канат або крутити корбу, Жан Вальжан замінював чотирьох чоловіків. Він міг утримувати на спині таку величезну вагу, що товариші прозвали його Жан Домкрат. Якось лагодили балкон Тулонської ратуші, й одна з чудових каріатид Пюже,[7] які підтримують той балкон, відкололася від стіни й мало не впала. Жан Вальжан підставив під каріатиду плече й підтримував її, аж поки на місце події збіглися будівельники.
Він був дужий, але водночас і спритний. Деякі каторжники, вічні мрійники про втечу, постійно розвиваючи силу і вправність, зрештою домагаються досконалого володіння м’язами. Видертись на прямовисну стіну, спираючись на виступи, майже непомітні для людського ока, було завиграшки для Жана Вальжана. А там, де стіна утворювала кут, він мов чарами підіймався до висоти третього поверху – напружуючи спину і підколінки, упираючись ліктями й підборами в нерівності кам’яного мурування. Іноді йому вдавалося отак видертись до самого даху в’язниці.
Жан Вальжан розмовляв мало й зовсім не сміявся. Тільки щось надзвичайне могло раз або двічі на рік змусити його зареготати моторошним сатанинським сміхом каторжника. Вигляд у нього був завжди такий, ніби він пильно роздивляється щось жахливе.
Крізь хворобливу уяву людини малорозвиненої, людини, чиї розумові нахили все життя пригнічувались, він невиразно відчував на собі якийсь страхітливий тягар. Повзаючи в густій темряві, він часом підводив голову, дивився вгору і з жахом та гнівом бачив, як громадиться на ньому, здіймаючись у неозору височінь, крута гора, де звалені на одну купу закони, суспільні упередження, люди, події, і та дивовижна піраміда – та сама, яку ми називаємо цивілізацією, – тяжко гнітила і страхала його. У тій потворній і ворухливій купі то зовсім близько, то на недосяжній височині він раптом бачив або людей, або якісь речі, освітлені яскравим світлом: наглядача з кийком, жандарма з шаблею, архієпископа в осяйній митрі, імператора в блискучій короні. Але те далеке сяйво, замість розвіяти навколо нього ніч, робило її ще похмурішою, ще чорнішою. Усі ті закони, суспільні упередження, події, люди, речі, рухаючись у тому складному й таємничому русі, який нав’язує цивілізації Бог, водночас топталися по ньому з незворушною жорстокістю і невблаганною байдужістю. Душі, скинуті на самісіньке дно нещастя, безталанні люди, загублені в глибинах, куди ніхто вже й не заглядає, відчувають, як розчавлює їх усією своєю вагою людське суспільство, таке нещадне й страхітливе для тих, хто опиняється внизу.
Про що ж думав Жан Вальжан, який був саме в такому становищі?
Якби зернятко проса, що потрапило під млинове жорно, могло мати якісь думки, воно міркувало б так само, як Жан Вальжан.
Усе це – дійсність, населена примарами, фантазії, населені реальними образами, – зрештою привело його в особливий душевний стан, який неможливо описати словами.
Іноді, в самому розпалі своєї каторжної праці, він раптом зупинявся й починав думати. Те, що сталося з ним, начебто не мало ніякого сенсу. Він