міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: «Відпустіть цю жінку на волю», – його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.
Не менше вражена була й Фантіна. Вона вхопилася за дверцята печі, мов не могла утриматись на ногах, розгублено оглянулась навколо і тихо, мов звертаючись до самої себе, заговорила:
– На волю? То мені не доведеться сидіти у в’язниці шість місяців! Хто це сказав? Мабуть, я недочула. Отой душогуб мер не міг такого сказати! Любий пане Жавер, це ви звеліли відпустити мене на волю, так? Ви зрозумійте, в усьому винен отой старий недолюдок мер. Уявіть собі, пане Жавер, він вигнав мене з роботи, бо кілька мегер почали плескати про мене язиками. Який жах! Вигнати на вулицю бідну дівчину, що чесно робить своє діло! Відтоді я стала зовсім мало заробляти і докотилася до такого життя. Дев’ять су на добу – хіба на це проживеш? А в мене є моя маленька Козетта… От і довелося мені стати на погану стежку. Тепер ви знаєте, хто в усьому винен. Правда, я розтоптала капелюх того пана біля офіцерського кафе. Але ж і він зіпсував мені сукню грудкою снігу. А в таких, як я, є тільки одна шовкова сукня на вечірній вихід. Я не мала на думці нічого поганого, повірте, пане Жавер, а скільки я бачила жінок, гірших за мене, яким, проте, ведеться багато краще. О, пане Жавер, це правда, що ви мене відпускаєте? Розпитайте в людей, поговоріть із моїм домовласником, тепер я плачу за помешкання, вам скажуть, що я жінка чесна. О, пробачте, я неумисне зрушила заслінку печі й напустила диму.
Пан Мадлен слухав Фантіну з глибокою увагою. Поки вона говорила, він дістав гаманець і розкрив його. Гаманець був порожній. Він поклав його назад до кишені і спитав у Фантіни:
– Скільки ви, кажете, заборгували?
Фантіна, яка дивилась на Жавера, обернулась до нього.
– Я говорю не з тобою!
Потім звернулася до солдатів:
– Бачили, як я плюнула йому в пику? Ага, старий душогубе мер, ти прийшов сюди налякати мене, але я тебе не боюся. Я боюся тільки пана Жавера. Мого доброго пана Жавера!
І знову звернулася до поліційного наглядача:
– О, я розумію вас, пане інспектор, ви чоловік справедливий. Той пан просто захотів трохи розважитись, сунувши снігу жінці за сукню, це насмішило офіцерів, а ми для того й існуємо, щоб розважати чоловіків. І тут з’являєтеся ви, ваш обов’язок – стежити за порядком, ви ведете мене до відділка, бо я винна, але, добре обміркувавши справу, ви мене відпускаєте, бо якщо я сяду на шість місяців до в’язниці, хто потурбується про мою дівчинку! О, я більше не розгніваю вас, пане Жавер! Нехай роблять зі мною, що хочуть, – я навіть не ворухнуся. А сьогодні, бачте, я не чекала, що той пан укине мені грудку снігу за сукню, та й погано я себе почуваю, кахикаю. І під грудьми щось тверде, і дуже пече. Дайте вашу руку й не бійтесь, отут воно.
Фантіна не плакала, голос її звучав лагідно, і вона притулила до своїх ніжних білих грудей грубезну долоню Жавера, дивлячись на нього з ласкавою усмішкою.
Аж раптом вона поквапно обсмикнула на собі сукню й рушила до дверей, прощаючись із солдатами