разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника