помічена в…»
Гамір у коридорі Конрад почув за кілька секунд до того, як двері в кімнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квізитор ледве встиг запхати листа на місце, зачинити стінну шафу, де стояла торбина, і відскочити до вікна. «Побачив, що двері прочинені, вирішив зазирнути – раптом злодюжка заліз?» Пояснення натягнуте, але, в цілому, прийнятне. Стара, щоправда, недовірлива…
– Собака! Там собака! Великий! Величезний!
До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.
Засув танцював і вивертався з товстих пальців.
На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.
– Отакенний собацюра! – він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.
Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.
Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, ніби вперше його побачив.
– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?
Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.
– Ви впевнені, що це ваша кімната?
– А чия ж іще?
Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:
– Ви живете в цьому готелі, добродію?
– Атож!
– У яких апартаментах?
– У цих!
За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.
– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?
– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттєво втратив недавню впевненість. – А-а, цифра!
Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.
– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?
– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.
– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?
– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.
– Справді! А собака?!
– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.
Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!
Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.
Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.
– Що