чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
– Я… я чув. Але не бачив.
– Що саме ви чули? В який час?
– Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
– Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
– Я… не спав, ваша світлосте.
– Чому? – фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
– Я… я був не сам.
– І, природно, не з дружиною.
– Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб'є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
– А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
– Куховарку, ваша світлосте.
– її я допитаю пізніше.
– Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто – вона німа. її допитати важкувато буде.
– Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.
– Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б'ється – а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…
– Скляра облишмо. Що ще чули?
– Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.
– Хто – вони?
– Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.
– Що ви робили в цей час?
– Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…
– Добре. Далі що було?
– Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від'їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…
Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.
– Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?
– Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.
– У якому розумінні – всі?
– Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.
Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього