розумом. Я годую її, й вона знає мене; це, можна сказати, найвищий ступінь розвитку більшості людських особин: вони знають, хто їх годує. Бачите, вона зовсім свійська.
Князь розкрив скриньку й простягнув указівний палець. Блискуче тільце жучка затріпотіло всіма відтінками опалу; його променисті крильця розпросталися, й він, злізши на руку свого покровителя, вчепився в неї. Ріманський підніс руку та якийсь час тримав у повітрі, потім злегка потрусив долонею і вигукнув:
− Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!
Комаха високо злетіла й закружляла під стелею, виблискуючи, ніби райдужний коштовний камінь; лопотіння її крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки після кількох граційних рухів урізнобіч вона не повернулась на досі підняту руку господаря.
− Доводять, що в житті − смерть, − сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своїх темних очей на тріпотливих крильцях, − але цей постулат є хибним, так само як і багато інших заяложених людських постулатів. «У смерті − життя» − так маємо ми сказати. Ця істота − рідкісний та вельми цікавий витвір смерті, і я думаю, що вона не єдина у своєму роді. Інші були знайдені за таких самих обставин, а цю відшукав я особисто. Моя оповідь не набридла вам?
− Навпаки! − палко заперечив я, не відводячи очей від веселкової комахи, яка виблискувала у промінні світла, ніби жилки на її крильцях були з фосфору.
Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.
− Отже, це сталося просто. Я був присутній під час розгортання однієї єгипетської жіночої мумії. її талісмани свідчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кілька цікавих коштовностей лежало навколо її шиї, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Під золотою пластинкою її тулуб був обгорнутий безліччю ароматних запинал, і коли їх зсунули, то побачили, що тіло поміж грудьми згнило, а в гнізді, яке утворило ся внаслідок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.
Я не міг подолати легкого нервового дрожу.
− Який жах! − сказав я. − Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!
Він глянув мені у вічі.
− Навіщо? − спитав він. − Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, − чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування − якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх − разом із розумом − із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!
Він спинивсь і раптом додав:
− Відверто кажучи, я з вами погоджуюсь і вважаю цю комаху злою істотою. Справді! Але через це я люблю її не менше. Факт, що я сам створив собі фантастичне уявлення про неї. Я схильний визнавати ідею про переселення душ, та інколи, на догоду власній примсі, я переконую себе в тому, що принцеса єгипетського