тридцять п’ять − сорок. Я зумисне трохи докинула йому років, бо завжди давала людям значно менше, ніж їм було насправді. У моїй родині всі дуже пізно починали старіти, тому я вважала, що коли моїй сорокарічній матері не даси більше тридцяти, то так само і з рештою людей. Отже, йому було років тридцять п’ять − сорок (читай − двадцять п’ять − тридцять), хоч моя інтуїція відразу підказала, що насправді значно більше. Переді мною стояв високий міцний молодик, темноволосий, з каро-зеленими очима, щетина на обличчі й на голові була майже однакової довжини. У що був убраний, уже не пам’ятаю. У щось темне й безформне. Незнайомець виник так само несподівано, як і сніг. (Чи той, хто вигадав приказку про сніг на голову, теж тут був?) Та найцікавіше, що після стількох пережитих сьогодні химер він мене аніскілечки не злякав і навіть не спантеличив. Незнайомець узяв мене за руку і без слів кудись повів, я навіть не опиралася, а покірно пішла, чекаючи, що ж іще такого може статися, чим же ще мене сьогодні спробують здивувати.
Дівчина була звичайнісінька. Ба більше. Побачивши її, Каміла відразу подумала: «Як же треба затуркати людину в Реальності, щоб вона хотіла мати такий неяскравий і несексуальний вигляд?» Адже Тут усі мали таку зовнішність, про яку мріяли Там. А цій, на позір іще зовсім дитині, геть нежіночній, було вже далеко за двадцять років. Висока, під метр вісімдесят, дуже худа; вузькі стегна й широкі плечі робили її схожою на хлопчика-підлітка. Довге вилицювате обличчя зі східною розкосиною майже цілком прикривало тонке чорне волосся. Вона нагадала Камілі її саму Там. Татарка, вона Тут була рудоволосою з величезними синіми очима та спокусливою поставою. Можливо, саме такою була в Реальності й ця дівчина, адже ми завжди хочемо бути цілковитою протилежністю самих себе.
Метр вочевидь був задоволений новопристалою − про це промовляло його усміхнене осяйне обличчя − і, звісно ж, не збирався пояснювати причин свого запізнення. А запитати ніхто не наважувався. Коли дзеркало розступилося і крізь нього, тримаючись за руки, увійшли ці двоє, усі замовкли й звернули на них зацікавлені погляди. Минула хвилина. Ніхто не порушував тиші. Усі завмерли. Каміла й далі роздивлялася дівчину, і тепер цікавість на її обличчі перетворилася на здивування. Такого вони ще не бачили. Новопристала була спокійнісінька: ні жаху в очах після переходу крізь дзеркало, ні запитань щодо того, де вона опинилася і що все це означає, ні сліз, ні істерик. Ще жоден новенький не поводився так буденно, ніби мало не щодня з ним стається щось подібне. Жінка пригадала себе. Коли вона після важких, нескінченних переймів, що розривали її тіло й свідомість на тисячі атомів болю, прокинулася на березі моря, де її пестили прохолодні й ніжні хвилі, то спершу дуже зраділа. Та коли з’явився Метр і захотів забрати кудись із собою, Каміла почала плакати, кричати, запитувати, де її дочка, куди її ведуть і що все це означає. Коли ж незнайомець запросив її перетнути каламутну поверхню дзеркала, бідолаха подумала, що він божевільний, і спробувала була втекти,