що людина в житті завжди незадоволена собою, що брюнетки хочуть стати білявками, а худорляві − повненькими й навпаки? Хтозна. Але ця незбагненна сила давала кожній людині певне уявлення про досконалість, а потім із точністю до навпаки нагороджувала її тілом, характером, звичками.
Якою була Каміла за життя, Метр не знав, та й не годиться Тут таким цікавитися. У Країні всі є собою. Кожен виходить із власної в’язниці й навіки про неї забуває. Проте виявилося, що не навіки й не всі.
− Ти ж здогадуєшся, що я насправді не така, якою ти мене бачиш? − Жінка ретельно добирала слова. − Як ти вважаєш, якої я національності?
− Гадки не маю, − чесно відповів Метр.
− Ти б міг колись уявити, що я татарка?
Чоловік цілком міг би уявити її хоч афро-американкою.
− Звісно міг би, ти ж знаєш, що це реально. Каміла роздратувалася.
− Я не про це. Міг − то міг, але чи здогадувався, що я власне татарка?
− Я ніколи про це не думав, − сказав Метр, але вже почав потроху розуміти, до чого вона веде.
− А от вона відразу побачила. Ні, вона не побачила моєї зовнішності, а ніби збагнула суть. Як таке може бути? Навіть ти цього не можеш.
Чоловік мовчав. Він справді ніколи цього не міг. Чи просто не хотів. Словом, не пробував.
− А ще вона не побачила моєї руки, − уже тихіше мовила Каміла й поглянула на відсічену дзеркалом культю.
− Я теж її не бачу.
Це мало скидалося на жарт, тому жінка ще дужче роздратувалася.
− Не бачиш, бо її нема. А дівчисько, певно, бачить, бо не звернуло жодної уваги. Я махала перед нею руками, діставала книжки з полиць, і, думаю, брак кисті вона б мала помітити.
− А може, вона просто вихована й не хотіла ставити тобі неприємні запитання?
− Може, й так. Але навіть якби вона вирішила не говорити про це, то навряд чи зуміла б приховати емоції, уперше побачивши мій обрубок. Але в неї був цілком незворушний вираз обличчя.
− Що ж, − бадьоро мовив Метр, − якщо ти права й дівчина таки незвичайна, то нас можна привітати. Це щось небачене, отже, настає час змін. Це ж прекрасно.
− Не знаю…
Жінка радше занепокоїлася, ніж зраділа. Не всі люблять зміни.
− До речі, де вона? − поцікавився Метр.
− У тебе в кабінеті. Я вирішила, що нічого не станеться, якщо залишу її без нагляду. Уже три години вона читає свій роман і, схоже, не збирається відволікатися.
− Що ж, пора з нею поговорити.
І вони вирушили до кабінету.
− Не знаю, чи варто, та все ж запитаю, − мовила Каміла невпевнено, бо розуміла, що вона сьогодні й так занадто допитлива, і хтозна, як відреагує на це Метр. − Я не була на засіданні, тому не знаю, про що там ішлося. Та мені б хотілося знати, що ти мав на думці, кажучи, що твоя затримка пов’язана з тими, хто мав би нам допомагати.
Чоловік зупинився й обернувся до Каміли, яка йшла за ним і, може, саме тому, що не дивилася йому в очі, наважилася на це запитання. Метр, який іще кілька хвилин тому мав безтурботний і щасливий вигляд, здається,