він кивнув на папку. – Потім, коли сюди прийшли наші, Червоним зацікавився НКВД.
– Знову тероризм?
– Підпільна підривна діяльність. Антирадянська агітація та пропаганда. І чого їм треба – польській кабалі кінець, Україну їхню, – тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, – вашу Україну об’єднали, живіть собі щасливо… Є підозра, що такі, як Данило Червоний, готували ґрунт для вторгнення німців. Он як фашистів тут зустрічали, хлібом-сіллю, казав же…
Тут я знову не витримав – кашлянув:
– Я довідку наводив, товаришу полковник. У нас, на Чернігівщині, деякі села теж виносили німецьким солдатам хліб та сіль на рушниках.
– Це, Михайле, означає одне: ворогів радянської влади всюди вистачає! – відрубав Калязін. – Не роби загальних висновків. У вас там, у твоєму Чернігові, хіба бандерівці? Просто собі люди. У когось влада рідню розкуркулила, у когось – родич ворог народу, товариш Сталін навіть статтю писав про перегини на місцях. Там окремі випадки, товаришу лейтенант. Тут – загальні настрої. Добре, – він знову закурив. – Закінчімо з Червоним. Так от, восени сорок першого його бачили у Львові, там націоналісти намагалися проголосити свою державу, тільки Гітлер не дав. Потім, із сорок другого, Данило Червоний знову береться за зброю і відтоді з рук її не випускає. Відомості про той період його діяльності отримали тільки тепер, коли у НКВД розкололи його колишніх спільників – вони ще називають себе побратимами, – Калязін відкинувся на спинку стільця і глибоко затягнувся. – Націоналісти чинили опір німцям, з якими нібито посварилися. Це було б непогано, але вони так само вступали в збройні конфлікти з нашими партизанськими групами, що діяли тут у лісах та підпорядковувалися тим-таки чекістам.
– Воювали на два фронти? – уточнив я.
– Можна і так сказати. А ще про поляків не забувай, з ними бандерівці теж у контрах. Отже, фактично воювали вони на три фронти. Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всіх… Ну, а з осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА – так званої Української повстанської армії. Для простоти – ті ж бандерівці, – Калязін прокашлявся. – Цікаво, що влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.
– Знову втік?
Це мені, чесно кажучи, вже подобалось. Своїм відчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.
– Не сидиться йому, – кивнув Калязін. – Знайшов своїх, і з осені сорок третього не дає нікому спокою. Бачте, жодна влада їх, – жовтий від тютюну палець полковника тицьнув на листівку, – не влаштовує.