ще така балада Елтона Джона – її назва, здається, «I’ve Seen This Movie, Too» з подвійного альбому «Goodbye Yellow Brick Road», і я просто розчинявся в ній – настільки це було моє, це був я сам, просто я. А загалом я дуже шкодую про те, що ми тоді слухали більше «Beatles», аніж «Rolling Stones» і більше «Deep Purple», аніж «Led Zeppelin». Наші смаки трохи обманювали нас.
У якомусь зі своїх есеїв, здається, у «Центрально-східній ревізії», ти пишеш про заборонену західну музику і взагалі про Захід як про dark side of the moon.
Ну так, музика ставала цілою паралельною дійсністю, таким собі паралельним світом, куди можна було втекти від школи, Совдепії і спермотоксикозу. Років з 14-ти я прилип до радіоли, це був невимовно громіздкий ламповий апарат, звали його, по-моєму, «Серпухов», на його шкалі було зазначено назви десятків міст, у тому числі й таких, як Копенгаґен, Лісабон чи Едінбурґ. Але мені жодного разу не вдалося піймати нічого такого – шкала просто блефувала. Раніше мама слухала з нього недільні концерти на замовлення, а також крутила для себе платівки Ніколая Сліченка, Ґеорґа Отса і Майї Кристалінської. Крім того, в неї серед улюбленців ходив Батир Закіров, народний артист Узбекистану. Він щоразу співав якесь дуже жалісливе танґо мовою хінді, бо воно походило з якогось індійського фільму. У ньому був колосальний перший рядок, батько дочув у ньому щось на зразок я завтра там, в пісуарі. Відтоді ця платівка так у нас і називалася: «Ну що, послухаємо я завтра там, в пісуарі?» Ну, і Робертіно Лоретті, звичайно. Я перевіряв: ніхто в Італії нічого не знає про того Робертіно Лоретті, уявляєш собі? А в есесері його знав і обожнював кожен, цього диво-хлопчика з першими ознаками мутації голосу. Після нашого переїзду на Бельведер я забрав радіолу собі. На середніх ловилася Румунія і англомовне «Радіо Люксембурґ», але воно ледве прослуховувалося, а хвиля тільки й робила, що вислизала з-під нього. Шипіння, тріскотня, напливи інших станцій і всяке таке включно з глушінням – ну ти знаєш. Зате на довгих відносно добре ловилася Польща. Західного рок-н-ролу в поляків було більше, ніж у румунів. Тому з певного моменту я цілими днями тримався Польщі, при цьому в мене цілком мимоволі входила польська мова. Але по неділях я проривався на короткі, де найбільше глушили, бо саме там шикувались одна за одною всі підривні радіостанції: «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Радіо Ватикан», які там ще? Ага, «Німецька хвиля» і «Бі-Бі-Сі». Так от, у неділю пополудні я завжди кілька годин поспіль слухав «Metronomuli duminical», передачу румунської служби радіо «Europa Libere», то була авторська програма певного невимовно симпатичного типа. Його звали Раду Теодор, і він був моїм найкращим другом, бо щонеділі упродовж 3–4 годин з перервами на кількахвилинні новини він пускав «Pink Floyd», «Grand Funk», «Uriah Heep», «Colosseum», «Genesis», Джимі Гендрікса, Пітера Фремптона, Френка Заппу, була ще така група «Styx», яку він так само часто пускав. Музика програвалася безпосередньо з вінілових дисків, було чутно, як вони потріскують під голкою. Раду Теодор мусив бути фантастичним дядьком,