милий попався бізнесмен за кермом, і що вона йому сказала, і як вони обмінялись візитками, – весь цей шлак, який вечорами спускається в родині, бо це там ми, дівоньки, оповідаємо в любовно-чуло звернені до нас лиця, що трапилося за день, а чужим – чужим треба вміти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вміти завинути весь той послід, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудіти ним знадливо – глядь, і проковтнули, і вважається, буцім повеселила публіку, – тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б діаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим – поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на відкритій платформі поїзда, котрий мчить її по колії до межової риси того дня, в якому нарешті – осяде, зсутулиться, погасне, ніби викрутять із неї остаточно безужиткові лампочки, і, може, також зачастить до психоаналітика, як шістдесятилітня Каті з сусіднього відділу, котру рік як покинув чоловік, і тепер її жодним способом не випхати на пенсію, а може, нищечком спиватиметься в себе в домі, займатиметься медитацією або заведе пса – самозрозуміло, породистого. І є ще Алекс, підстаркуватий сербський поет, що роками валасається по світі, перебираючись з університету в університет, про себе він з гідністю каже: «Я – югослав», начебто в такий спосіб, як Божим словом, скасовує війну і все, що прийшло разом із нею, його манера починати розмову – «От коли я був у Японії…», «Коли я виступав на конференції в Прадо, і кардинал був запрошений…», «Коли я жив у Лондоні, в околиці, мені там надали цілу віллу…» – до смішного нагадує похваляння колишніх «виїздних» совків перед заздро пригніченою аудиторією свідомих того, що самим їм повік-віку «туди» не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як і взагалі нічого збоку не бачить і не чує, цілковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузіастичним панегіриком самому собі, – своїм книжкам, перекладеним англійською, іспанською, китайською, альфа-центаврівською, своїм інтерв’ю й публікаціям у таких-то виданнях під таким-то роком, тим, скільки йому платить за сторінку «The World» і скільки обіцяє платити «New Yorker», – цей монолог у ньому, відай, не припиняється ні на мить і від часу до часу сягає точки, на якій виникає потреба в парі вух, – тоді Алекс телефонує і заїздить по неї своєю «Тойотою» (щоразу незмінно згадуючи, що вдома, в Бєлграді, мав «Мерседеса»), і вони їдуть куди-небудь на дрінка, два слов’янські поети в чужій країні, ая, і нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од Атлантики до Пасіфіку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто він захоплений власним усним життєписом, щоб як слід до неї взятися, але вірші його, котрих наволік їй скільки стало рук, у тому числі в китайських перекладах, таки небездарні, – здебільшого, правда, все ж «снепшоти», подорожні замальовки, сніданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, і вже ніби, глядь, і цілий вірш стулився докупи: рідкувато, але іскрить, і одного вечора вона питається в Алекса, а як же він дає собі раду з мовою, –
