Наука про землю. Емма Андієвська

вареників,

      Що відкривають мову мерців і трави.

* * *

      Гарбузові флейти, горіхові дзвіночки —

      Один поперед одного до виднокола.

      Той – драбину до місяця, цей – драбину до раю

      А мені – аби до серця приступці.

* * *

      Солончаки, запах і цвіт помаранчі.

      Метелики в крові, лялечки в суглобах,

      Нашестя народів із краю ночі.

      Леопардові лапи на кожному плечі.

      Не обертайся. Проходь.

      Безодня не повертає спалаху.

* * *

      Душа на краєчку леза:

      Самі мерці й немощі.

      За кленовим листком —

      Трони, пожежі й домовини.

      І тільки сопілка

      Видмухує біле дерево,

      Ніжніше, ніж качині

      Перетинки на лапах.

* * *

      … Полюють уздовж звуку й уздовж кольору,

      їздять у колісниці з калачиків води, —

      Межа завтовшки з крик потопельника. —

      І кожний мізинцем торкає свою долю

      У череску з котячої шерсти.

* * *

      Твоя сукня з яблука.

      Твій погляд – нехворощ на імперській таці.

      Усміх – пахучіший від дині.

      І все це диво

      Призначене на перегній?

      Нехай з мене сміються і кури, —

      Ніколи не погоджуся

      З біологічним визначенням світу.

* * *

      Захотів двійника?

      Сірий попіл мовчання.

      Захотів тривалости?

      Навіть ряска поглинає найменше відображення.

      Серце, провіснику пустелі,

      не говори на повний голос.

      Переступай через трупи голосівок.

      Пам’ятай: ти покараний

      Піщаними дюнами пам’яті.

* * *

      Погоничі не скажуть: ось округлість основ,

       Плакальниці не змінять обличчя: ось гроза

      Без вуликів, але в горнятку впереміш із медом.

      Лишились обабіч шляху тіла, сновиддя й дороговкази.