учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.
– Що ти хотів сказати, Андрійку?
– Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.
– Зачекай, Андрійку, – закричала раптом мама, – Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.
Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.
– Привіт, мала, – якомога бадьоріше сказав я.
«Влаштуюся на новому місці – заберу Іринку, – забринів у мене у вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»
– Я не мала, – наголосила донька. – Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.
– Ого, – сказав я. – То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.
– Я слухаюся, – запевнила Іринка. – А де мама?
– Пішла в магазин, – несподівано для самого себе випалив я.
– І привезе мені цукерку? – спитала Іринка.
– Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.
– Добре, – пообіцяла донька. – Я побігла, а то мене дід чекає.
– Біжи, – дозволив я. – Чао, Ірусю.
– Я не хочу чаю, – сказала вона. – Я біжу тримати цвяшки.
– Поговорили? – це знову мама. – Отака вона непосида. Ти був спокійніший.
– Авжеж, я був зразковим хлопчиком, – підтвердив я. – До побачення, мамо.
– Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, – попрощалася у відповідь мама.
Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.
«Зворушлива турбота, – подумав я. – До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».
І враз спазм перехопив мені горло – я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, – коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.
Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову і, коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.
– Боже мій, який ти розхристаний, – сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. – Ти ж геть замерз, Андрію.
– Я не замерз, – спробував я слабко опиратися. – У мене навіть руки теплі, ось попробуй.
– У тебе руки – як дві крижинки, – засміялася Магда. – Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.
– Ти, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?
– Ну що ти? – засміялася