Нарешті ми самі! Нарешті, мій Перегрінусе, я можу сказати вам, чому я йшла за вами до самого помешкання палітурника Леммергірта, чому не могла вас кинути цієї ночі. Перегрінусе! Видайте мені полоненого, якого ви замкнули в своїй кімнаті! Я знаю, що ви зовсім не зобов’язані виконувати моє прохання, що все залежить тільки від вашої ласки, але я знаю, яке у вас добре, щире серце, а тому прошу вас, любий мій, дорогий Перегріне, видайте мені полоненого!
– Кого? – спитав Перегрінус, безмежно спантеличений. – Якого полоненого? Хто може бути в мене в полоні?
– Так, – знов мовила дама, схопивши Перегрінуса за руку й ніжно притиснувши її до грудей, – так, я визнаю, що тільки велика, шляхетна душа може відмовитись від вигод, які їй посилає ласкава доля, правда й те, що ви не матимете багатьох переваг, які легко здобули б, якби не видали полоненого… Але подумайте, Перегріне, адже все щастя, все життя Аліни залежить від того, чи вона володітиме тим полоненим, який…
– Якщо ви не хочете, – перебив її Перегрінус, – якщо ви не хочете, ангеле мій, щоб я все це вважав за гарячкове марення чи щоб я сам тут-таки збожеволів, то скажіть мені, про кого ви говорите, про якого полоненого?
– Що? – мовила дама. – Я не розумію вас, Перегрінусе, невже ви будете заперечувати, що він справді попав до вас у полон? Адже я сама бачила, як ви купували лови і він…
– Хто? – в нестямі вигукнув Перегрінус. – Хто він? Я вперше в житті бачу вас, пані. Хто ви і хто він?
Тоді дама, геть прибита горем, упала до ніг Перегрінусові, заливаючись слізьми:
– Перегріне, будь людяний, май серце, віддай мені його! Віддай!
А пан Перегрінус закричав, перебиваючи її:
– Я збожеволію… Здурію!
Раптом дама зірвалася на ноги. Вона здавалась тепер вищою, очі її палали, губи тремтіли.
– О варваре! – вигукнула вона в нестямі. – В тебе немає серця… Тебе не можна вблагати… Ти хочеш моєї смерті, моєї загибелі… Ти не віддаси мені його! Ні… ніколи… ніколи… О нещасна я… кінець мені… кінець… – І вона вибігла з кімнати.
Перегрінус чув, як вона бігла сходами і її пронизливі зойки луною розходились по цілому будинку, аж поки внизу грюкнули двері.
Тоді запала мертва тиша, наче в могилі.
Пригода друга
Приборкувач бліх. Сумна доля принцеси Гамагеї[6] у Фамагусті.[7] Незугарність генія Тетеля і дивовижні мікроскопічні досліди й розваги. Вродлива голландка й чудна пригода молодого Георга Пепуша, колишнього ієнського студента
На той час у Франкфурті перебував один чоловік, що займався дивним мистецтвом. Його звали приборкувачем бліх, і недарма, бо він, хоч і з великими труднощами, зумів навернути цих маленьких тваринок до культури і навчити їх різних цікавих штук.
На превеликий свій подив, глядачі спостерігали, як на білому, до блиску налощеному мармуровому столі одні блохи везли маленькі гармати, діжки з порохом, зброю, а інші стрибали поряд з рушницями на плечі, патронташами на спині й шаблями при боці. На команду приборкувача вони