поринули у свої справи, нечисленні в цей час покупці швиденько розсмокталися, Горбик втупився в стійку.
– Які спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…
– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людині в СРСР – друг, товариш і брат. А друзі, товариші та брати не підслуховують розмов, суті яких не розуміють. Ваші документи! – повторив суворо.
– Нема при собі… Не захопив…
– А як нема при собі документів, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нічого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, їжте тістечко. Все зрозуміло?
Чоловік із борідкою розгублено кивнув, позадкував, підхопив «дипломат» і, залишивши недопитий чай на стійці, швидко забрався геть.
Запала тривала мовчанка. Їсти Ігореві зовсім розхотілося, коньяк почав поволі діяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:
– Вийдімо.
Той, тверезіючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечі.
Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, і вони зайшли за будівлю, опинившись із боку службового входу. Там вантажник, товариш двірника, активно перекидав порожні дерев’яні ящики, сортуючи тару та відбираючи цілу від ламаної. Побачивши їх, вантажник здивувався. Але подив став іще сильнішим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляної стіни, різким ударом утопив кулак у його животі. Зойкнувши, двірник осів. Спочатку смикнувшись у їхній бік, вантажник тут-таки зрозумів – нема чого влазити, і завбачливо зник усередині магазину, причинивши за собою важкі металеві двері.
– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадіжку сидів, не за політику? А якби мене поруч не було?
– Ти ж не знаєш нічого, – прохрипів Горбик, навіть не намагаючись розпрямитися.
– Чого я не знаю?
– Нічого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такі речі знати начальство не дозволяє.
– Можеш пояснити до пуття?
– Ага, щоб ти мене знову в пузо?
– Я тобі, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообіцяв Ігор. – Це я тебе пожалів, бо сьогодні дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б під гарячу руку, знаєш… Ну, якого хріна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би він здох?
– Він-то здохне, – прохрипів Горбик. – Здохне, як усі нормальні люди. А ті, хто в Кремлі сидять, і наші… такі самі… не здохнуть ніколи. Хоч би їх, блядь, бомбою лупонули!
– Ти знову за своє? Чого тебе перемкнуло?
– Сестра в мене є. Тетяна… Танька…
– Чув уже. Далі. До чого тут сестра?
– Не в Києві живе, в Таращі. Син у неї, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армію забрали… Афганістан… Незабаром сорок днів, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У військкоматі видали.
– Ящик?
– Нє. Ящик так відкрили.