Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…
– Отже, Новицька йшла таки в ліс?
– Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.
– Криниця сільська, ні?
– Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…
– Добре. Далі в нас хто?
– Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.
– Чекай, він теж жив сам?
– Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.
– Виступати?
– Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.
– Воював тут?
– НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.
– І теж невідомо, що робив у Гайвороні?
– Неясно. Тільки його там якраз знали, виступав і в тамтій школі.
– Причина смерті аналогічна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.
– Така сама. Без ознак насильства, отруєння. Ну, і третій – комсомольський ватажок, Боровчук Юрій Юрійович. Із цим простіше, місцевий, гайворонський. Секретар первинної комсомольської організації, кандидат у члени партії, двадцять вісім років. Жив із батьками. Шостого вересня, в понеділок, сказав – поїде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нічого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременці абощо. Знайшла його в лісі, в урочищі, в четвер рано місцева жителька, ходила по гриби.
– Тобто тиждень тому?
– Тиждень тому. Ти до чого…
– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижні – троє мертвих.
– Я вмію рахувати, дорогий. Зв’язок між цими смертями – місце, де знайшли тіла. Ліс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активіст Боровчук. Натякаєш, на цьому тижні знайдуть іще одного трупа?
– Не знаю.
– І я не знаю. – Брови Пилипіва раптом скочили вгору, так ніби він щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!
Знявши попільничку