що вчинив. – Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта – сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили – абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і – в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… – голос Арреоли зірвався, – …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.
– Чорт! – спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою – липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.
– Ми зробили томографію мозку після смерті, – проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. – Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
– Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, – нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. – Ви ж не могли стежити за ним в апараті.
– Ти не зрозуміла, – нахилився до екрана Антоніо, – у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору.[22] У крові – ніякого лейкоцитозу,[23] швидкість осідання еритроцитів – у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.
Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:
– Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, – найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, – це малюнки пацієнтів.
– Малюнки? – Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.
– Так, – кивнув еквадорець. – Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно