термін – ось тлінні ворота, що ведуть до джерела безсмертя. Хто не поділяє словесні знаки на плоть і дух, той не може розрізнити воду й воду, красот небесних і роси […] Описувачі звірів кажуть, що верблюд, як починає пити, то завжди каламутить воду.[17] А олень любить воду чисту.
Ця байка писана на Великдень після полудня 1774 року, в Бабаях.
Байка 21
Зозуля і косик
Зозуля прилетіла до чорного Дроздика.
– Як тобі не сумно? – питає його. – Що ти робиш?
– Співаю, – відповів Дроздик. – Бачиш…
– Я й сама співаю частіше за тебе, та все одно сумно…
– Так ти ж, пані, тільки те й робиш, що, підкинувши в чуже гніздо свої яйця, з місця на місце перелітаючи, співаєш, п'єш та їси. А я сам годую, доглядаю й навчаю своїх дітей, а свою працю полегшую піснею.
Дуже багато є людей, які, занедбавши властиву їм роботу, тільки те й роблять, що співають, п'ють та їдять. І від цього безділля вони зазнають нестерпної й більшої нудьги, ніж ті, хто працює без ослаби. Співати, пити й їсти – то не діло, а всього лиш хвостик головного, властивого нам діла. А хто їсть, п'є і співає для того, щоб охочіше після відпочинку взятися до роботи, як до свого покликання, тому легко прогнати нудьгу, бо він щодня і працює, і відпочиває. Це про нього каже прислів'я: «Доброму чоловікові щодня празник». Робота наша – джерело радості. Аякщо кого своя робота не звеселяє, то він, ясна річ, ані родич їй, ані друг вірний, але щось інше біля неї любить і як неспокійний, так і нещасний. Але ніщо не є таке солодке, як спільна всім нам робота. Вона – це пошук Царства Божого, голова, світло й сіль кожної окремої роботи. Найкраща робота не звеселяє і без страху Божого – мертва, немов без голови, хоч би якою рідною не була вона працівнику […] Щасливий той, хто поєднав сродну собі свою роботу із загальною! Вона є справжнім життям. І тепер можна зрозуміти ось ці Сократові слова: «Дехто живе для того, щоб їсти й пити, а я п'ю і їм для того, щоб жити».[18]
Байка 22
Гній і Алмаз
Отой самий Гній, в якому колись давно Езопів півень вирив коштовний камінчик,[19] дивувався Алмазові та з цікавістю питав:
– Скажи мені, будь ласка, звідки ввійшла в тебе така велика ціна? І за що тебе люди так шанують? Я здобрюю ниви, сади, городи. Я даю красу й користь, а попри все це, порівняно з тобою не маю навіть десятої частки шаноби.
– І сам не знаю, – відповів Алмаз. – Я та сама, що й ти, земля, ще й куди гірша за тебе. Вона є перепалена сонячним варом жужелиця. От тільки в сухих моїх водах пречудово відбивається блиск сонячного світла, без чиєї сили всі твої добрива порожні, а рослини мертві. Як каже старовинне прислів'я: «У полі пшениця роком родиться, а не нивою чи гноєм».
Світські книги, поза сумнівом, сповнені всілякої користі й краси. І якби вони спитали Біблію: чому супроти неї не мають ані десятої частки шаноби й ціни, чому їй зводять вівтарі та храми? – Я й сама не знаю, – відповіла б вона. – Я складена з таких самих слів і фраз, що й ви, та ще й куди гірших і варварських. Та в несмачних водах моїх слів, неначе