масної щоки, і все тіло здавалося липким, ніби її облили брудом.
Не бачила, чи Мисочка сам вийшов з кімнати, чи його вивели, опам’яталася, коли перед очима нікого не було, порожнеча, кругом порожнеча, лише ляльки дивляться на неї порожніми очима, і Катерина впала на ліжко й заридала.
Днів через кілька побачила Степана на вулиці, він її теж помітив оддалеки і весело помахав рукою, ніби вони умовилися про цю зустріч. Катерина силоміць уповільнювала крок, а хтось як підштовхував її в спину.
– Пройшов! – раденько сказав Степан.
– Що?
– Медкомісію пройшов.
– То вони таки помилилися? – В її голосі радості не було, навіть сумно зробилося Катерині, що це ж він піде в армію і вони два роки не бачитимуться чи, може, й не побачаться більше ніколи.
– Прийдеш мене проводжати?
– Прийду.
– Знаєш… Коли ти вийдеш заміж, то не пиши мені про це. Просто пришли порожній конверт, добре?
– Чого це?
– Не годиться заміжній жінці писати комусь листи. Я відкрию порожній конверт і все зрозумію.
– Добре, – сказала Катерина, – я так і зроблю. А хіба ти не можеш попросити свого Щедрика, щоб я не виходила заміж?
– Я не хочу тебе приневолювати. Не знаю, чи будеш зі мною щаслива. А Щедрик робить тільки добро.
Оскільки мене знову згадали, то дозволю собі вставити ще словечко, не тому, що так кортить устромити свого носа («Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє»), а через те, що це знаю тільки я, Щедрик. Цього Степан не казав і не скаже нікому, він навіть собі не зізнавався, що йому вдалося перехитрити комісію. Власне, не всю медичну комісію, а молодесеньку лікарку, яка тимчасово заступала непохитного, як скеля, терапевта, котрий виніс Степанові суворий діагноз. Молодесенька лікарка дуже вже ретельно і делікатно обстукувала Степана тоненькими пальчиками, так делікатно, що дужче, мабуть, прислухалася до самої себе, до своїх мізинчиків, аніж до Степана. Надто їй, видно, хотілося приховати свою недосвідченість, тому так старалася. Однак, прослуховуючи Степанове серце, вловила-таки підозрілий шум і довго тулила до його грудей прохолодну печатку то вище, то нижче. Степан сміявся, пересмикувався, жартував, казав, що йому лоскітно від тих доторків, насправді ж заважав їй слухати. І все-таки вона запитала:
– Серце вас не турбує?
– Ні, – сказав Степан. – Ніколи.
– Гм, є підозра на стеноз.
– А що це?
– Наслідок бактеріального ендокардиту.
– Зрозуміло, – сказав Степан. – Такого в мене ніколи не було.
– Міг бути стафілокок, – говорила, як у книжку дивилася. – Ангіною не хворіли?
– Ні.
– Боткіна була?
– Це що?
– Жовтуха.
– Ні. Я ніколи нічим не слабнув, – сказав Степан. – І в лікарні ніколи не був. Віспу прищеплювали, але то в школі.
– Віспу прищеплювали? – перелякалася лікарка.
– Ну ось, вище ліктя, бачте кружальце?
– Бачу, то й що?
– У нас кажуть віспа, слід