ще гіршим ярмом.
І от він стає на майдані,
Здійма дорогого шлика8, —
І кличе козачество славне.
Усе Запоріжжя склика:
Зове Богуна9, Кривоноса10,
Зове і надію одну —
Свого безталанного сина,
Що рано поліг у труну…
До всіх він тепер присягає
І руки до Бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині.
І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
Але того клику не чують
Колишні чубаті брати:
Одні полягли на могилах,
Других повкладали кати,
А треті сього відцурались,
Чим перше святили слова,
І гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива:
«Вставайте, сині мої, квіти!
Не гніть перед катом спини,
Клянусь, розіб’ю ваші пута,
Свої поквитую11 вини».
Але перемучені діти
У лаву не сходяться тут…
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут12…
Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання.
І там у печері глибокій
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у Бога
Та тяжко гіркими рида.
І б’є себе з розпачу в груди.
Кляне свій безщасний талан, —
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман.
1902 р.
Іван Франко
(1856–1916)
Каменярі
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
І я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
І в оцi кожного горить любовi жар,
І руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
І плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
І тисяч молотiв о камiнь загуло,
І в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як