владику, не вспіла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усіх боків і стали бити.
Тепер Грицько виїхав на середину дороги і, добуваючи шаблі, гукнув:
– То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблі в руки і скоком! В ім'я боже!
Старий наче відмолодів. Стиснув коня і почвалував передом, а шляхта лавою за ним.
Прискакали в саму пору.
Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землі побитих та покривавлених, їхні коні, позадиравши хвости, налякані, розбігалися на всі сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої голови, як у тій хвилі прискочив Грицько і одним ударом відрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились і Бережницькі та Бачинські і собі стали відбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втікати в лози. За ними пустилися навздогін, ловили та в'язали мотузками.
Грицько став перепитувати бранців, хто вони і хто їх на таке злочинство підбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз із Самбора, обіцяв заплатити по золотому і дати коня, а вся добича буде їхня.
Була тут всіляка збиранина: були татари, волохи і голота самбірська.
Грицько видав короткий засуд:
– Усіх на гілляку! – Він вказав на якогось кремезного татарина і приказав: – Повішай усіх, а тебе пустять на чотири вітри. Ти, Прокопе, тут останешся, – каже до свого внука. – Останешся тут з кількома шляхтичами і допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!
Татарин зараз засукав рукави і брався по одному вішати на вербі.
Грицько скомандував:
– Рушай до города!
– Пане Грицьку! – гукала шляхта. – Владика вас кличе до себе.
Грицько зміркував, що згаряча не привітався з владикою, і стало йому ніяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, зліз з коня, зняв шапку і взяв владику за руку, щоби поцілувати.
– Не слід тобі, пане-брате, цілувати мене в руку, ти мій спаситель, а і віком від мене старший. – Владика поцілував його в голову і обняв рукою за шию.
– Либонь, що старший, та все ж ваша милість великий достойник нашої церкви, а я вірний син тої церкви.
– Спасибі тобі, брате, з цілого серця, спасибі, і вам усім, мої діти, що виручили з нещастя. Сідай, пане Грицьку, біля мене. Маєш до того повне право. Скільки тобі літ?
– Пішло вже на другу сотню, ваша милість, – говорив весело Грицько, сідаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.
– Благословення господнє на тебе і твій увесь рід, – говорив владика, благословляючи його хрестом. – Велика у тебе сім'я?
– Славити господа небесного, і злічити не можна. Я вже й правнуками величаюся.
– Сини мої любі, – говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, – ви одинока підпора нашої благочестивої віри і церкви!
Він устав у колясці і благословив довкруги хрестом.
Грицькові було пильно приїхати