не все розумів, дивувався: чому їх просто не знищили? А тепер уже знаю: добре, що комарі лишилися. Бо що б їла риба? А птахи? Та й грунти стають од них родючішими…
Або Венера…
От якби ожили ті предки – чи впізнали б вони сучасну Венеру?
Про Венеру я весь час думаю, бо незабаром на неї полечу. І ще тому, що татко якось сказав:
– Напиши мені все, що ти знаєш про Венеру.
– Навіщо?
– Бачиш, мені треба підготувати лекцію про цю планету, ось ти мені й допоможеш.
Після цього я одразу ж погодився: хто ж іще з моїх друзів писав нотатки до лекції! Пішов у бібліотеку, поважним голосом попросив підібрати усе, що написано про Венеру.
Бібліотекар подивився на мене, мов на трохи того… божевільного:
– Усе про Венеру?
– Усе!
– Юначе, але ж це неможливо! Ви знаєте, скільки є книжок про цю планету? Десятки тисяч, якщо не сотні!
– Що ж тоді мені робити? – запитав я розгублено.
– Ви готуєтесь до популярної лекції?
– До популярної. – Хоч я, вбийте мене, не знав, якою буде ота таткова лекція!
– То я вам дам кілька книжок, у яких ви знайдете все, що вам потрібно.
Чудово!
Так я приніс додому добрий десяток книжок.
Прочитавши усе, я заходився коло нотаток. Звільнив на столі місце, поставив безстрічкову друкарську машинку, заклав чистий аркуш магнітного паперу. Сів: з чого ж починати?
І тільки надумався – Джек на порозі.
– А що ти робиш?
– Пишу! – відповів я сердито: страх не люблю, коли мені заважають!
– Про що ти пишеш? – Цікавий, наче дитина, Джек усе мусить знати.
– Про Венеру… Не заважай, бо мені ніколи!
Джек замовкає. Натомість починає маніпулювати своїми ногами: то виростає під стелю, то осідає аж до підлоги. Хоче мене розсмішити.
Але мені зараз не до сміху, і я якомога строгіше кажу:
– Вийди і не заважай мені працювати! А то поскаржуся мамі.
Джек боїться мами як вогню. Мабуть, тому, що лише мама складає для нього програми. Він одразу ж повернувся і вийшов.
А я, наморщивши лоба, починаю тицяти по клавішах.
Спершу віддрукував, якою Венера була п’ятсот років тому, коли до неї полетіли перші космічні станції, а спеціальні апарати опустилися в її атмосферу. Бо людина в ті часи не могла б пробути там і хвилини: згоріла б, розплющена. П’ятсот же градусів за Цельсієм та сто атмосфер тиску! Метал, і той не витримував. До того ж в атмосфері майже не було кисню – один вуглець. Мов навмисне для того, щоб Живі істоти туди й не потикалися.
Та вчені зібралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Думали, думали, сто літ майже думали, і врешті надумалися: остудити Венеру! Понизити температуру до земної.
Спершу хотіли перевести Венеру на іншу орбіту. Од Сонця подалі. Збудувати на полюсах величезні атомні двигуни та й запустити. Але потім, коли підрахували, то зрозуміли, що нічого не вийде.