проминули Петропавлівки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далі услід за фронтом, – їм просто пощастило, що встигли його застати на місці. Прийняли Заболотного від них у жарко натопленім приміщенні школи, де багато було поранених, призначених для евакуації в тил.
Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.
Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:
– Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…
Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:
– Не забудь же нас.
– Я вас не забуду, – пообіцяв він. – І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, – і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. – Веселим запам'ятайте…
– Одужуй, – сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.
– Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?
Дівчина мовчала.
– Не знаю навіть і що, – додав він, дивлячись на неї ласкаво.
– Карточку оту подаруйте, – раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.
Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відлітаною тепер.
– Якщо так ти її уподобала… Підемо ради цього навіть на порушення…
Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:
– Бери. З планшетом бери.
– Спасибі.
Дівчина взяла, густо зашарівшись.
– Фото ні до чого не зобов'язує, – всміхнувся льотчик, – та все ж: краще згадай і подивись, аніж подивись і згадай…
Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.
– Карточки дарувати, – буркнула вона, – то недобра прикмета…
– Для нас добра, – рішуче мовила дівчина. – Хіба ні?
І несподівано для всіх, нахилившись до льотчика, швидко, ніби обпалюючись, чмокнула його в щоку.
– Оце по-нашому! – підбадьорливо зауважив хірург, а дівчина, як вогнем залившись, сахнулася геть від льотчика й сліпма кинулась до дверей, – без слова вискочила зі школи, знов навстріч білим снігам.
– Ось і вхенькали день, – сказала тітка Василииа, коли опинилися за селом. – Валянки ось зовсім розлазяться… А чи по тій розписці нам у сільраді скидку на податок дадуть?
– Кому що! – спалахнула від сорому Софійка. – Ну як ви можете?
– А що такого? Хіба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…
– Таж