Голова його спинилася над цією думкою. Чи не тільки зараз він до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тільки що, може, не думав про це так… розбірно…
Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидієш або згинеш.
Зінько почав думати, чи сам він завсігди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по одній події. Почав з найближчих, що трапились сьогодні, вчора, і йшов далі, далі, пірнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самі згадки опанували його цілком, і минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.
Почув у своїй душі біль, згадавши про те, про що ніколи не міг спокійно згадувати, хоч по тому минуло вже кілька років.
Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупі з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей коні, і врешті підпалив у Зінькового сусіди Струка клуню, щоб народ збігся на пожежу, а його товаришам-коноводам вільно було тим часом брати коні. Його піймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб він виказав товаришів. Він не виказав нікого, витерпів, був довго хворий од мордування, а тоді, засуджений, пішов на Сибір. Суджено й тих, хто його пік, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досі стоїть перед Зіньком, як живе: і цей попечений, змордований брат, і другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допоміг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..
Якби він не гнався так за тією копійкою, не сварився б із Романом, лагідненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, і не було нічого. А то жадоба така несита: все б зажер собі, – от і давай випихати Романа, щоб більше батьківщини припало… Зненавидів його так, що примів би – в ложці води втопив би!.. І таки й утопив…
Скільки горя було тоді в сім'ї! Батько занедужав тяжко і вже ніколи не видужав зовсім – за рік умер з великого болю, з несвітського сорома… Мати й досі плаче.
Не міг батько після того Дениса бачити. Вигнав його від себе, не дав, а кинув, як собаці, його частку – усе, що той схотів, – і з того часу не хотів і чути за його, і не згадував ніколи. З тим і вмер. Зостався Зінько хазяйнувати вдвох із матір'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарікала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зінько наймав наймичку, та наймичка не господиня, і треба Зінькові женитися.
А він не хотів. Бо не знаходив собі пари. Відколи парубкував, тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, – тиха, боязка і ніжно-гарна. Та її звів Роман, покинув з дитиною… Зінько таки хотів її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла від його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зінько тоді й не знав… Він не знає навіть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серці і не давала змоги думати про одруження.
Та минув час, затих біль… Одружився Зінько, і тепер є старій матері відпочинок. І Зінькові добре. Було б зовсім добре, якби не одно: якби не ті думки!..
Думки посідали Зінька, не давали