Сонячний промінь. Борис Грінченко

що сиділи на призьбі. Він підійшов до їх, поздоровкався.

      – Пустіть, коли ваша ласка, до себе сісти відпочити! – попрохав Марко.

      – Сідайте!.. – ввічливо промовив один чоловік, мабуть, господар тії хати, де люди сиділи; але якось дивуючись глянув на Марка. Він посунувсь і Марко сів. Розмова стихла.

      – Що се у вас дівчата та парубки таких пісень співають? – загомонів Марко.

      – Яких? – нехотя спитався господар – чоловік уже під літами, з великою бородою.

      – Та негарних! – сказав Марко.

      – Хто й зна… Яких уміють…

      – Де вони понавчалися? – не покидав свого Марко. – Невже вони позабували старі, гарні пісні вкраїнські?

      – Хто й зна… Ми не встряваємо до пісень…

      Чоловік говорив нехотя, пускаючи слова крізь зуби. Марко помітив се, і йому зробилося ніяково.

      – А чого це у вас садків нема? – знов запитався він.

      – А де ж ми їх насадимо?..

      – А он у тому краї, звідкіль я родом, – там багато садків.

      – А ви ж звідкіля?

      Марко сказав.

      – Гм… – пробубонів дехто, а господар, помовчавши, спитавсь:

      – А сюди ж ви як прибились?

      – Та ось учителем у вашого пана, – хлопця вчу.

      – А! – сказали чоловіки і змовкли. Озвалася жінка:

      – То ж то я дивлюсь, що ви мені по знаку, – думаю собі: де це я бачила? Аж воно я вас у дворі панському бачила, як носила туди кури продавати. Коли це було? У середу? Ні, – в четвер…