із дому заведено на хвильку присісти й помовчати. А потім на вокзалі, на пристані чи в аеропорту ми довго цілуємося, плачемо, проголошуємо дурнуваті напучування й махаємо руками.
У нашому домі було заведено, що, коли хтось від’їжджав, мати не підмітала підлоги доти, доки від того, хто відбув, не приходила телеграма про благополучне прибуття на місце.
Може, хтось це вважає дикунством, але мені весь цей ритуал, замішаний на столітніх традиціях і звичках, подобається і здається наповненим високим змістом. Бо ми ніколи не знаємо, яке з наших прощань виявиться останнім.
«…І щораз навіки прощайтесь, коли йдете лише на мить».
Коротше кажучи, проводи ми влаштували по-чесному. З млинцями, ікрою, шампанським і горілкою. Народу всілякого, російського і неросійського, набилося стільки, що сиділи мало не по двоє на одному стільці. Звісно, ми нашим гостям нічого ні про терміни, ні про напрямок моєї подорожі не казали, але поводилися так дурнувато, загадково й багатозначно, що прибулі мимоволі здогадувалися, що я чи то збираюся перетнути на повітряній кулі Атлантичний океан, чи то провести певний час серед африканських повстанців.
Усі ці здогади я не заперечував і не розвінчував, що породило ще більш дурнуваті припущення, разом із таким, що я хочу замкнутися вдома і, не подаючи ознак присутності, писати новий роман.
Серед гостей був і Руді, який (я мушу це відзначити особливо) поводив себе найделікатнішим чином, не видавши ні словом, ні натяком своєї усвідомленості.
Слід сказати, що проводи пройшли добре, хоча дещо й затяглися. Останнього гостя ми виштовхали за чверть на третю ночі, а вже о чверть на сьому ранку дружина розбудила мене.
Можете собі уявити мій стан, коли я, ні на грам ще не протверезілий, страждаючи від головного болю, печії та відригу, волік до машини валізу, напхану подарунками моїм передбачуваним друзям-нащадкам.
Дружина забігала наперед, проклинаючи мене, що я йду надто повільно, і мені видалося дещо дивним, що вона так квапиться мене спровадити. Добре їй казати, коли в неї в руках був лише маленький чемоданчик типу дипломат, у який я наспіх вкинув те, що знадобиться найближчим часом: майки, труси, шкарпетки і всілякі речі, якими голяться, причісуються, стрижуть нігті та чистять зуби.
Власне кажучи, часу в нас було достатньо, але, коли ми допленталися до машини, виявилось, що напередодні я забув вимкнути фари й акумулятор здох. Викликали таксі, але біля самого аеропорту влізли в затор: поліція перекрила дорогу через зіткнення двох автобусів.
Коротше кажучи, в аеропорт ми потрапили, коли посадка уже закінчувалася.
Мене так нудило, що, підіймаючи валізу на вагу, я мало не впав. А коли працівниця «Люфтганзи» запитала, яке мені виписати місце, Rauchen oder nicht rauchen[8], я сказав «раухен» і так дихнув на неї, що вона, на мою думку, на деякий час впала в коматозний стан. Поліцейському, який мене обмацував, також, як мені здалося, стало трохи зле, бо він, виконуючи свій службовий обов’язок, дуже старанно від мене