губами, правильним носом і виразними очима під чорними дугами брів. Не те щоб красива, але ховається за цим усім сила нестримна. Так здалося. Але це – лише фотографія. А як там насправді…
– Кречет Інна, уроджена Мордовцева, – далі знайомив з «галереєю» Марченко. – Не мій типаж. Пройшов би і не глянув.
– Не мій теж, – скривив мармизу Богдан. – Я б навіть не проходив.
Наступна фотка знайомила з міцним чорнявим молодиком під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима.
– Олег Приймак, – сказав донкор.
– Ясно, – не відривав очей від фотографії професор. – Де розжився?
– Там уже немає, – стримав усмішку Марченко.
– Ти, мабуть, і де немає візьмеш, – склав фотки одна на одну Лисиця.
– А що ж робити, коли треба?
Ігор подивився на Богдана і вже нічого не стримував.
Добре знаючи місто, донкор рушив «хитрими» дворами й вуличками. В одному місці ледве протиснулись повз «жигулі-класику» та сміттєвий контейнер. В іншому довелося дертися на бордюр. Ще десь почекали, поки «ISUZU» з написом «Меблі» дасть проїхати. Та все одно до потрібного будинку дісталися хвилин за двадцять. Знову зекономили час. Який зараз діамантовий…
Ось він, цей будинок. Не новий. Дев’ятиповерховий. Сірий. Частина балконів не засклена. На двох – пластикові рами. Усе це Богдан розгледів, поки донкор паркував свою «чайку».
Вийшли. Марченко поставив машину на сигналізацію. За кілька кроків зникли в під’їзді. Викликали ліфт. Той одразу ж прибув. Сервіс! Зайшли. Ігор натиснув на чорний прямокутник із білою вісімкою. Єдину більш-менш живу кнопку. Ліфт, смикаючись, почав підніматися.
– Може, краще б з ментами? – засумнівався Богдан. – Хтозна, що в нього там «під черепком» робиться. Спец, та ще й убивця…
– Ну їх! – махнув донкор. – Поки поясниш. Поки зберуться. Знаєш же, які вони. А так – самі «проскануємо». Раптом на підказку яку наскочимо? Треба шукати скрізь, де можна знайти. А тут – і сам Господь не проти.
– Логічно й красиво. Але – трохи небезпечно.
– Там, де безпечно, ходять дівчатка в квітчастих спідничках. Міні. Із накрученими кучерями.
– Шкода, у мене такого нема.
– У мене теж.
Ліфт зупинився і з гуркотом випустив.
Вийшли.
Довгий коридор. Стіни пофарбовані синім. І двері до квартир на однаковій відстані одні від інших. Ясно. «Готельки». Однокімнатні-однотипні. По вісім на поверсі. Ігор почав шукати потрібний номер. Ага! Ось! Овал із цифрами «п’ять» і «дев’ять» на коричневому потертому дерматині. Натиснув на чорне вічко старезної, забрудненої синьою фарбою і пальцями кнопки. За ветхими дверима пролунав дзвоник. Тут, у коридорі, це почули. Ще трохи – й долинули кроки. Ішла хвора чи стара людина. Повільно шаркаючи. Наближалася, ніби на лижах.
– Хто там? – долетіло хрипле, але жорстке, хоч і жіноче.
– Це до Олега, – відповів грубим голосом донкор. – Він удома?
– Немає, –