до себе приналежні частини… а в потребі й доробляла поодинокі… віддаючи остаточно справлену річ під батьківську контролю.
Нараз хтось застукав у двері й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увійшов. Се був Юліян.
Здавши матуру з якнайліпшим успіхом, він приніс свідоцтво і поставив перед батьком на стіл. Був ще в святочній одежі й виглядав поважно.
Від часу бурхливої сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тоді викликану, обопільну вразу. Оба ожидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі викличе якісь рішучі відносини між ними й надасть певний керунок у тім вигляді, а з тим і на будуче.
Батько переглянув швидким оком ноту й, віддаючи йому свідоцтво, сказав: «Я тебе не ґратулюю, сину. Я сього від тебе сподівався. Ти се вчинив в першій мірі собі, а з тим мені вдоволення». При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, однак батько задержав його. «Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле вчинити».
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по міміці його темних брів було видно, що він думав живо. Раз був його погляд і сестрі промайнув. Батько, замітивши се, усміхнувся: «Не можеш?»
– «Противно. Я лиш хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали».
– «Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу».
– «Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашій хаті, не брали нагая в руки».
В хаті стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний і підняв очі. Сі очі темно отінені в сій хвилі не благали, але – рішали.
Батько притакнув мовчки головою.
Він схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своїх уст: «Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?»
– «Дві річі, мій сину. Одно: в карти не грати, а друге – довги не робити».
Юліян в першій хвилі всміхнувся, але надумавшись, відповів: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх».
– «Держи слово», – і вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: – «А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?»
– «Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію».
– «Може…?» – батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.
– «Від батька Едварда Ґанґа, тату».
– «Що він пише?»
– «Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, – сказав. – Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати».
Годинникар притакнув головою, читав: – «Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з