чого! Я маю на увазі, що застосую до вас свої, як ви сказали, «чари» хіба що на смертному одрі. Але ніяк не як не раніше.
– Яке полегшення! – вдавано зітхнув дворецький.
– А ви, я бачу, добре обізнані в тому, як зазвичай діють слідчі?! Що, мали можливість спізнати це на вашій власній дорогоцінній шкурі? – «співчутливо» поцікавилася Анна.
– Ай-яй-яй. Це мені за те, що назвав вас неледі. Добре. Винен. Як натура благородна, одразу прошу за це пробачення і пропоную укласти перемир’я.
– З якого це дива? Хіба що, коли ви візьмете свої слова назад.
– Краще я зроблю вигляд, що не почув вашої великодушної пропозиції. Просто нічого не кажіть! Інакше-бо ми посваримось раніше. ніж дійдемо до суті. Це взагалі не виховано – переривати співрозмовника… Значить, ви таки прийшли? Хоча, загалом, я в цьому ані секунди не сумнівався.
– Так, я прийшла, але дуже ненадовго. Я просто подумала, що ваша інформація може бути корисна для реставрації замку…
– І, звісно, головним чином для того, щоб задовольнити вашу безмежну цікавість. Я вгадав?
Анна вирішила за краще промовчати, так як саме цікавість і була головною причиною її появи тут. Дійсно, Анну надзвичайно інтригував цей нахабний дворецький. Він цікавив її навіть більше, ніж вона ладна була собі зізнатися.
– Ну що ж, можливо те, що я вам розповім, справді має деяку історичну цінність, а також певне відношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (він вклав у це звичне слово трохи інший зміст) книжки у бібліотеці, я випадково натрапив на один цікавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датується дванадцятим століттям. Якщо простіше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнісінького дворецького. Тож я взяв на себе сміливість перекласти її. У ній йдеться про імператрицю Візантії Феофано. Книжка має влучну назву – «Чарівна отруювачка». Події, зображені в ній, справді мали місце багато віків тому. Загалом, ця книга дуже відрізняється від решти відомих нам історичних книжок і в дечому навіть суперечить офіційній версії того, як розгортались події. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сімейного вжитку, для збереження історії визначної пращурки, так би мовити, тож в ній не мало бути місця жодним таємницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацікавити.
– Взагалі-то, зараз у мене немає ні часу, ні бажання читати про події майже тисячолітньої давнини. Це взагалі не мій фах: я не історик. Більше того, я ніколи особливо не захоплювалася історією Середніх віків.
– Так. Зараз ви дуже зайняті, – сказав, посміхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна і оповідає не так про історичні події, як про особисте життя імператриці Феофано. Тож я все таки відважуся трохи вам її почитати. Якщо ж щось не сподобається, то ви вільні піти геть будь-якої секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останній слухач врятується втечею.
І він почав читати. Анна збиралася