змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою…
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати…
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана – так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна, злидні невилазні.
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, – бо помітили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, – на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є – спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшиває, позаштопує, – матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Піти треба матері, – сиди, Мотре… бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома, – баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…
Ай дитина ж то вийшла –