великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пізню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очі додолу і очевидячки хотіли вдати з себе дуже добрих і спокійних. Дуже цікавий чоловік зараз упізнав би той голос підсолоджений, ті очі, зумисне спущені вниз, впізнав би природжену вдачу й підроблену.
– Чи весело гуляли сьогодні в садку? – спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, і так швидко спустила вії, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як віск.
– Дуже було тісно на першій алеї! Так тісно, хоч людей розпихай, як у церкві, – одказав він. I йому дуже хотілось, щоб вона знов одслонила віка й блиснула очима.
– I чом би пак не гуляти всім на бокових алеях! – промовив він знов до неї. – Ні! лізуть усі на першу алею, та й годі!
– Коли ж на бокових алеях гуляють самі міщанки та наймички, – обізвалась Степанида. – Якось ніяково туди мішаться, бо всі сміялись би.
– Нехай сміються! – одрубав Воздвиженський. – Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.
– Коли ж нам не можна буть нами, – лукаво промовила Марта і знов скоса блиснула очима.
– Чи багацько наук читають у вас в академії? – спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнішого.
– Ой, багацько! Так що й полічить трудно! – I Дашкович почав перелічувать деякі науки, само по собі для звичайності.
– Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука «Печорський патерик»? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…
Сухобрусівни, побувши в школі, постерегли, що така наука навряд чи й є на світі, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало ніяково.
– Є! – сміливо одказав Дашкович. – Тільки не наука, а книжка.
– Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотів йти і принести «Патерика».
– Тату! нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? – говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про «Патерика». Студенти зам'яли його слова.
– Як багато квіток в вашім садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вікно на квітник.
– Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та більше наливала його серце. Промінь місяця здався йому веселішим, і пахощі од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!
«Яке в неї миле лице! – думав він. – Які тонкі брови, який рівний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя».
Місяць навів на її вид ідеальну блідоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, і розмовляла