ж, отче, – сказав я зовсім тихо, – ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!..
– Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
– Дозволите мені, отче, йти? – спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був, він цього разу рипучий і тремкий:
– Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
– Там до тебе ззаду квітка причепилася, – сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. – Це вона, та ж таки – ліпка!
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
Зводив над головою сокиру – блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.
– Слава Йсу! – сказав неголосно.
– Вовіки слава! – озвався чернець і спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклоні.
– Я вже тобі казав, – Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, – не віддавай мені почестей.
– Не під силу це мені, – сказав пришелець. – Я надто зобов'язаний тобі, князю!
Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.
– Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, – сказав так само хрипко. – Чи, може, тебе до мене послано?
Петро похитав головою.
– Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в'яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні.