Тигролови. Іван Багряний

піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

      Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте відоме всюди фотокіно.

      – Як же це вам пощастило? І чого це ти тут?

      Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, – насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

      – Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

      – Як з нього?

      – Та з кішки ж.

      Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:

      – Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш – це батько з Миколою та з дядьками. Микола – брат, що загинув… А оце – давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!.. І це не ми здіймали – ми собі здаємо на базу за умовою, – а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! «Хохли» тигрів живцем ловлять! – перекривила уїдливо та зневажливо тих «панів», тих, що звуть Наталку з її родом «хохлами».

      – І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?

      – Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ґанжу – 12–15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, – треба живцем.

      – І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?

      – А ловила.

      – Тенетами б то?

      – Та ні ж, руками…

      – Сама?

      – Ні, вчотирьох – з батьком, з Грицьком та з Миколою.

      – І як?