Багато роботи.
– Не то слово. А через тебе стало ще більше.
– А я саме по тому питанню і прийшов…
Недоля зрозумів, що швидко йому від Михайла відкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.
– О, добрі папіроси куриш!
– Пригощайся. – Слідчий простягнув майорові пачку, але той відмовився.
– Трутка!
– Шо, імпотенції боїшся? Ніколи не вір в то, шо пишуть на пачках, то всьо фігня.
Михайло чомусь посміхнувся.
– Не знаю, пане прокурор, вам видніше.
Недоля ще раз затягся, видихнув.
– Добре, кажи, що хотів, бо в мене і справді мало часу.
А Михайло вже нічого казати не хотів. Він враз пригадав собі, що криміналісти знайшли на місці злочину «бичок» від «Мальборо», – і йому ніби в голові просвітліло, все раптом стало на свої місця.
– Та хочу сказати, що думав я над тим усім. Певно, дарма ми відпустили тих наркоманів, – сказав, аби хоч щось сказати.
– Ти тільки тепер зрозумів це, Міша! Стільки роботи коту під хвіст пішло, а вбивці через тебе і далі на волі!
Михайло озирнувся навколо.
– Ну, то шо ти хотів? – нагадав про себе Недоля.
– Та таке, вже нічого.
Слідчий поглянув на майора знизу вгору.
– Ти шо, бухаєш? Зав’язуй з цим, Міша.
Слідчий обійшов Михайла і рушив далі.
– Я не Міша – Михайло, – поправив майор і пішов до своєї машини.
Опинившись у салоні «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Маріїній сумочці. Почав гортати. Тільки тепер йому стало все до кінця зрозуміло, а всі ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тітушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданної бухгалтерії», а при нагоді хапонути собі його проекти, фірму, фонд. Іван ще раніше розповідав, що до нього підходили різні люди… І, як видно, люди непрості. Певно, і телефон прослуховували, коли були такі обізнані! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, сліди замотували. Тепер стало зрозуміло й те, чому Недоля так тягне із розслідуванням справи, чого так хотів кинути за ґрати невинних!
Потрібні були докази.
Недоля все ще стояв на сходах і докурював. До нього саме підійшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свій планшет, легенько «прицілився» і зробив фото, потім ще одне, ще. Тим часом Недоля дав співрозмовнику щось схоже на банкноту – і вони розійшлися не прощаючись.
Михайло швиденько обробив фото, тоді витягнув з кишені візитівку, яку дали йому у «Княжому дворі».
– Так, і-мейл…
Він відправив повідомлення, а тоді набрав на телефоні чийсь номер.
– Олю, привіт… Це я, Михайло… Так, з міліції… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пізнаєш? Як, відразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Світоч»!
Відклавши телефон, майор тут