Викуп. Марко Вовчок

говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.

      – Що се, – кажу, – пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?

      – Якого там кулика ви видумали, дядьку! – пробурчав.

      – Може, притомився, хлопче?

      – Ні, – одрізав та й знов іде мовчки.

      – Да що ж се, – кажу, – пане Якове? перше ГНАВ, НІВРОКУ ТОБІ, ЯК ВІТРІВ БАТЬКО, а тепер чого се почав приставати?

      Тут якраз зійшли ми на горбок, так – невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці – село як на долоні.

      – Оддишемо, – кажу.

      Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця – і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!

      Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.

      – Годі вже, ходім! – заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, – вже пізно. – А сам аж побілів.

      – Оце мені лихо! – кажу я.