повітря, розкішна, мов квітка рододендру, дівчина.
– Що ти тут робиш?
– Бриндзу б’ю.
Свята простота. Чи ж вона має поняття про свою красу?
– А де ж Завуяле?
Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі – темно-сині весняні бриндуші.
– Як називаєшся?
– Так, як мама.
– А мама?
– Так, як я.
Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра і післязавтра. І через тиждень.
Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, збурене небо, пісню рік – як свою власність.
Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати.
Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких дізнаюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар – старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. З вечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю.
Старий лісник знає, звідки взялось Морське око – холодне озеро на вершині Чорної гори.
– Розповів би, не ймете віри.
– Ні, ні! Розказуйте.
– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…
І далі я забув про оповідача, чую лише легенду, яка для цих людей, а віднині і для мене, є дійсністю і казкою.
…Уривисті скелі й темні ліси ніколи не бачили сліз Чорногора, а тільки блискавиці із затуманених очей, тільки шматки розірваного чорного неба по верхах гір. Не чули сумирні смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тільки лютий рев або глухе рокотання у могутніх його грудях. Боязко гомоніли бори, злякано перешіптувались і нагинались. На самих верхах горді гинули, покірні ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гір.
Аж ось у його володіннях з’явилася людина, що не злякалася незрівнянної сили велетня, рубала дерево сокирою і звивала свої гнізда під скелями, мов ластівка. Здивований Чорногор зійшов до підніжжя гір, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грізно, впевнений у своїй силі:
– Хто ти такий?
– Господар гір! – почув сміливу відповідь.
Стрепенувся Чорногор, але тут же зареготав, аж затряслися Бескиди, і крикнув глузуючи:
– То йди зі мною на двобій!
І вийшла людина на нерівний поєдинок з жорстоким велетнем.
У відповідь на сміливе слово покрив Чорногор густим градом обійстя і пасовиська людини.
Застогнала людина з жалю за знищеними хлібами й пашею, але не скорилася. Сходила вниз, зривала листя з гілок, годувала маржину.
Злий Чорногор наслав хижих звірів перерізати худобу. Заридала людина від болю, але не опустила й тепер рук. Щільно зачинила двері хатини і взялася за ремесло. Тоді Чорногор кинув вогнем на маленьке житло, і воно згоріло дотла.
Переможена людина впала на землю у безмежній тузі й розпуці. Засміявся Чорногор, громом зареготав з утіхи і зійшов подивитися, як умирає його ворог.
Нічого не