каменів. Від вовків та лисиць.
– Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…
Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так удосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.
– Дурниці, – мовив він. – Звідки ви це взяли?
– Траплялося.
Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, – промайнуло в нього. – Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як-от Райке».
Мюллер похитав головою.
– З решти землі нагорніть могилку, – звелів він. – Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.
– Слухаюсь, пане лейтенант!
Мюллер наказав роті шикуватись і рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.
Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.
– Хрест тут довго не встоїть, – сказав Зауер. – Земля надто м’яка.
– Звичайно, ні.
– І трьох днів не втримається.
– Тобі Райке що, рідня? – поглузував Іммерман.
– Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?
– То будемо ставити хреста? – спитав Гребер.
Іммерман обернувся:
– А, наш відпускник. Поспішає!
– А ти б не поспішав, га? – втрутився Зауер.
– Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!
– Звичайно. Бо назад ти не повернешся.
– А може, й повернуся?
Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:
– Можливо, я повернуся навіть добровільно.
– Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?
Зауер підняв хреста. Унизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.
– От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.
– Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман. – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.
– Російського хреста?
– А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?
Зауер відвернувся.
– А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!
– Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.
– Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!
Гребер узяв свою лопату.
– Я піду, – мовив він. – Здається, ми тут упорались, чи не так?
– Так, відпускнику, – відповів Іммерман. – Так, обережнику! Тут ми впорались.
Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.
Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало